– Дякую тобі, синку… Ти добрий у мене. Ну, розповідай, де ж ви побували?
– На цей раз – у самому Києві, нене. Пошарпали приміські села, ввірвалися в місто… О аллах, яке то пишне і велике місто! Наш Аккерман в порівнянні з ним здається тепер мені таким мізерним і брудним. Коли б не фортеця та не будинки місцевих мурз, то ці безладно розкидані глиняні халупи соромно було б називати нашою столицею!
– І це говориш ти – син мурзи? – здивувалася мати.
– Нене, ти ж сама навчала мене говорити правду!
– Але не зневажати свою батьківщину і свій народ, навіть який би він бідний, затурканий і жорстокий не був…
– Дякую, нене, за науку.
– Я хотіла б побачити ясир, Чоро… І ту… дівчину… Проведи мене!
Вони вийшли з будинку, що потопав у зелені саду і виноградників. З дністровського лиману тягнуло прохолодою і запахом риби та водоростей. Яскраве південне сонце щедро поливало землю пекучим промінням… Перейшовши широке подвір'я, де вешталися біля служб невільники і татари-батраки, опинилися в далекому закутку садиби, обнесеному високим муром з ніздрюватого черепашника. Тут, у похмурих, низьких приміщеннях, що приліпилися до муру, мешкали невільники.
– Ось вони, – сказав Чора, показавши рукою на гурт бранців і бранок, що, стомлено похнюпивши голови, сиділи в тіні під стіною.
Назустріч господині кинувся підстаркуватий, але ще міцний татарин-наглядач.
– Салям, Варвара-ханум, – вклонився він майже до землі. – Прийшла поглянути на ясир?.. О, чудовий! Дуже добрий ясир, ханум! Будеш задоволена, ханум! Хай аллах продовжить твої золоті літа!
– Я хочу спочатку побачити дівчину по імені Стеха, Селіме, – скривилася жінка. – Покажи мені її.
– Вона тут, ханум. – Наглядач показав на вузенькі двері. – її годують краще і не женуть на роботу. Так повелів молодий мурза, хай будуть благословенні його дні… Але бережу її якнайпильніше, ханум, – дорога пташка! – Він відімкнув двері, гукнув:- Стехо, виходь! Тебе хоче бачити господиня, Варвара-ханум. Почулося шурхотіння – і з дверей вийшла Стеха. Не вклоняючись, мовчки стала і пильно подивилась на Чору і красиву жінку з важкою русявою косою. Незважаючи на тугу, що світилася в її очах, вона була свіжа і гарна, як щойно розквітла півонія. Молодість брала своє.
– Як тебе звати, дівчино? – спитала збентежена її красою Варвара.
Стеха мовчала.
– Тут тобі добре? Ніхто не зобиджає?
Дівчина і на цей раз не відповіла. Тільки по тому, як здригнулося її підборіддя і потемніли очі. Варвара зрозуміла, що не доб'ється від неї жодного слова.
Чора теж мовчав, але мати помітила, якими закоханими очима дивився він на красиву полонянку. І в її грудях разом із гірким щемом за власною молодістю, що поволі відходила від неї, раптом почала зростати гордість за сина, дорослого, змужнілого, обвіяного і обсмаленого пекучими степовими вітрами, і тривога за його майбутнє щастя. Де воно? Невже в цій дівчині?.. Вона окинула бистрим поглядом її гарно скроєну постать, привабливе обличчя, тугий жмут русявого волосся, і в другому закутку серця заклубочилися суперечливі почуття – жалю до полонянки, материнської любові, як до можливої майбутньої дружини сина, і гострої ненависті, як до молодої красивої суперниці.
– Ну, чому ж ти не хочеш відповідати моїй матері, Стехо? – спитав Чора.
Дівчина повернулася до нього, але відповісти не встигла. В цю мить з гурту невільників прудко вискочив невеличкий худенький чоловічок з перев'язаною рукою і вигукнув:
– Стехо! Це ти, Стехо?
Дівчина здригнулася, зблідла – і раптом з криком метнулася йому назустріч.
– Дядьку Іванику! – Вона впала чоловікові на груди, заридала. – І ви тут! І ви в неволіі.. А де ж Арсен?
Серед невільників пройшов гомін. Варвара і Чора мовчки дивилися на таку несподівану для них зустріч.
Іваник здоровою рукою погладив Стеху по косах.
– Бідненька!.. Арсен розшукує тебе, дівчино, знаєш-маєш. У Немирові все перевернули – не знайшли. Поїхав теперечки у Крим, бо гадав, що тебе і Златку туди завіз людолов-салтан…
– О боже! Я тут… А Златка… Не знаю, де вона…
– Ну, ти не тужи – він знайде вас! Ось тобі хрест! – Іваник справді перехрестився, від щирого серця бажаючи втішити дівчину. – Хоч би довелося йому весь світ обнишпорити – знайде! Ось хай скаже Кузьма, він добре знає твого брата…
Рожков привітався, з жалем глянув на Арсенову сестру.
– Не журися, дівонько! Іваник правду каже: Арсен розшукає тебе – і визволить або викупить.
Навколо них стовпилися невільники. Чуже горе на якийсь час заслонило їхнє власне – і посипалися поради та втішання. Та скоро люди замовкли і, згадавши про своє рабське становище, обернулися до господині.
– Добрий день, люди добрі! Добрий день, земляки і землячки! – привіталася Варвара-ханум.
– Добрий день, ласкава пані, – буркнув хтось тихо з гурту. Невільники похмуро розглядали красиву жінку в розкішному шовковому одязі і вишитих бісером чириках. Хто вона, що так гарно говорить по-їхньому?
А Варвара-ханум мовчки дивилася на бранців, і на її очах блищали сльози. Скільки разів зустрічала вона таких нещасних з того часу, як сама потрапила сюди! Скільки тисяч пройшло перед нею, а звикнути до такого жорстокого видовища не змогла!
– Боже мій, чи ще хоч трохи залишилося людей на Україні, чи там уже один голий дикий степ? – промовила ніби сама до себе. – Коли ж скінчиться це лихоліття? Коли наша дорога вітчизна перестане кров'ю стікати, болем кричати, у нестерпній неволі конати?
Всі мовчали, вражені словами цієї незнайомої жінки.
Наперед виступив Кузьма Рожков.
– Про це варто б вам, ханум, запитати не в нас, а в яли агаси ' та мурзи Кучука… Це вони найчастіше нападають зі своєю ордою на Правобережжя! Це вони разом з кримчаками та яничарами так плюндрують той край, що там справді скоро не лишиться жодної душі… Тож не в нас мали б питати, ханум, а в свого чоловіка, кривавого людолова!
– Рабе! – вигукнув вражений Чора і схопився за шаблю. – Як смієш так говорити?
Але мати притримала його руку.
– Облиш, Чоро! Цей сміливець правду каже, – і підвела очі на стрільця. – Як тебе звати, чоловіче?
– Кузьмою Рожковим, ханум.
– Кузьма Рожков… Спасибі тобі за відвертість… Ти смілива людина.
– А ми всі тут сміливими стали, – буркнув Іваник, – бо втрачати нам, крім життя, нічого. А таке рабське життя нічого не варте, ханум, знаєш-маєш…
– Не звіть мене так, – тихо промовила жінка. – Яка я ханум? Я така ж полонянка, як і ви.
– Така, та не така! – знову буркнув Іваник.
– Доля і для невільників – а особливо для невільниць – складається по-різному…
– Звідки ж сама? Не землячка, часом? – спитав Іваник.
– З Борзни, коли чували.
– З Борзни? Звичайно, чув… Навіть доброго знайомого мав звідти… Щирий друг ось її брата. – Іваник кивнув на Стеху. Очі Варвари-ханум спалахнули.
– Знайомого? Якщо він мого віку або старший, то я його напевно знаю… Хто ж це? Як його звати?
– Семен Палій…
– Не чула.
– Звичайно, не чула, знаєш-маєш… Бо він тільки недавно став прозиватися Палієм. А раніш, поки не пішов на Січ та не вступив до низового товариства, звався Семеном Гурком.
– Що?!. – Варвара-ханум враз сполотніла і схопилася за серце. – Як ти сказав, чоловіче? Семен Гурко?..
– Так, Семен Гурко.
– Боже!
У неї затремтіли ноги. Вона замалим не впала. Чора підтримав її.
– Непе, що з тобою?
– Семен… Братик мій дорогий! – прошепотіла жінка. – Отже, живий він, живий… А я гадала, що з мого роду вже нікого й на світі нема, так давно я з дому… Що ж він розповідав? Про кого з наших згадував? Розкажи мені, чоловіче!
Всі були вражені несподіваним відкриттям і ще тісніше обступили жінку-землячку, що відтепер ставала їхньою господинею, від якої залежала не в малій мірі їхня доля. Іваник і Стеха розповіли все, що знали про її брата, про його сім'ю, змалювали, який він зараз на вигляд. Все цікавило жінку. А коли Іваник захоплено розповів про те, як гарно Семен Гурко грає на кобзі і співає, жінка вкрай розчулилась і заплакала.