На Великому Куяльнику їм зустрілися татарські чабани, які, забачивши козаків, чкурнули щодуху в степ. Отже, Дике поле залишилося позаду – починалися татарські володіння.
На переправі через Дністер, південніше Бендер, Арсен Звени-гора, який їхав попереду, раптом побачив великий кінний загін, що переправлявся на лівий берег. У вершників у сагайдаках було по два луки, не менше як по сотні стріл. У кожного – по двоє, а то й по троє коней.
Арсен зразу зрозумів, що то татарський чамбул вирушає по здобич на Україну. Він хотів повернути до своїх, але його вже помітили – і ціла сотня вершників направилася до нього. Передні, впізнавши у ньому запорожця, вихопили шаблі, дехто на ходу накладав стріли на тугого лука.
– Не стріляйте! – гукнув Арсен. – Я маю ярлик мурзи Кучука!
Його вмить оточили.
– Хто такий? Звідки? Покажи ярлик! – залунали голоси. Арсен витягнув з кишені цупкий аркушик пергаменту і підняв над головою.
Запала тиша. Три схрещені чорні стріли – родовий знак Кучука – подіяли безвідмовно.
– Куди простує козак? – спитав молоденький чорнобровий татарин.
– До мурзи Кучука.
– О! – тільки й вихопилося у того.
– Але я не сам, зі мною – мої побратими. – І Арсен показав назад, де з-за горба поволі виїжджали його товариші.
Молоденький татарин щось тихо сказав двом вершникам, і ті помчали назустріч запорожцям.
– Із чим же козаки простують до мурзи Кучука?
– Про це ми скажемо самому мурзі, – спокійно відповів Арсен.
– Ти можеш і мені сказати. Я його син – Чора! Арсен здригнувся і чіпко уп'явся поглядом у юнака. Так от у чиїх руках Стехаї Ось хто захопив її підступно в Немирові і завіз у далекий Буджак!.. Йому зразу ж, в цю хвилину, хотілося дізнатися, що з сестрою, де вона, чи жива-здорова, але, помітивши на собі десятки допитливих поглядів, стримався. Натомість сказав:
– Дуже приємно зустрітися з сином славного Кучука. Але про те, з чим ми їдемо в Буджак, скажемо самому мурзі. Чора нахмурився.
– Тоді поспішімо до батька… Він на переправі. Під'їхав Палій з козаками, і всі гуртом, у супроводі Чори, рушили до Дністра.
Кучук стояв на пригірку і стежив за тим, як його воїни вплав переправлялися через широку бистру ріку. Побачивши запорожців, що прямували до нього, він здивовано підвів брови.
– До тебе, батьку, – сказав Чора підходячи. – Мають ярлик…
– Ярлик?.. Чий?..
– Твій.
– Але я ніколи не давав ярлика тим невірним собакам, хай ію-милує мене аллах! – В очах мурзи спалахнув гнів.
– Ярлик давала твоя дружина Варвара-ханум, мурзо, – виступив наперед Семен Палій.
– Варвара-ханум? – Кучук не зміг приховати подиву і глянув на сина. – Але як вона посміла зробити це?1
Чора зблід, .бо боявся батьківського гніву. Йому ще й зараз у пам'яті той день, коли батько, дізнавшись про зникнення Стехи і двох невільників, мов несамовитий кинувся до дружини з піднятими кулаками. Очі його шалено блиснули, з вуст зірвався не крик, а якийсь страшний звірячий рик. Здавалося, ще одна мить – і він ударить Варвару-ханум… Чора пам'ятає, як напружилась мати, як гордо підвела свою красиву голову в обрамленні важких русявих кіс, ждучи того удару, як дивним сяйвом блиснули її голубі очі… Одного він не пам'ятає – яка сила кинула його, мов пружину, вперед. Він затулив собою матір і рвучко підняв руки в ту мить, коли батькові кулаки вже звелися над нею…
І сталося несподіване: батько зупинився, важко дихаючи і скрегочучи зубами. Довго дивився на них, мов уперше бачив, потім враз якось обм'як, опустив голову і, повернувшись, без жодного слова пішов геть.
З того часу він ні разу не згадував про полонянку і вів себе і з дружиною, і з сином так, мовби нічого не сталося, – був привітний, веселий, добрий.
І ось… В батьковому голосі Чорі вчулося грізне відлуння тієї далекої вже грози.
– Не гнівайся, мурзо, – спокійно промовив Палій. – Краще приймай гостей!
– Гостей?..
– Так. Усюди, у всіх краях і в усіх народів, коли прибуває брат дружини, його вітають, як найближчого родича і бажаного гостя…
Кучук похмуро глипнув на козака.
– Не розумію…
– Ну, звичайно, не розумієш, – усміхнувся Палій, – бо коли брав мою сестру Варвару в Борзні, то не питав нічиєї згоди – ні її, ні батьків, ні братів… Тож звідки тобі знати п брата?
Кучук пильно глянув на свого співрозмовника, на його високу дужу постать, на відкрите обличчя, на якому ясніли гарні сірі очі. І раптом усміхнувся.
– Невже ти брат Варвари-ханум?
– Так.
– Семен?
– Так.
– Ох, шайтан! От не сподівався! Варвара-ханум розповідала про тебе… Ну, будь здоровий, Семене Гурко! – Мурза простягнув руку.
– Семен Палій…
– Що?.. Семен Палій?! – Кучук був вражений. – Але ж… Семен Палій – то погромитель кримчаківі Слава про тебе пронеслася і по Буджаку… І коли б у тебе не було мого ярлика…
– То що? Наказав би голову відтяти?
– Наказав би!
– Дякую за відвертість… Але, на щастя, я маю з моїми друзями твій ярлик, і моя рідна сестра – твоя дружина… А це що-не-будь та означає!
– Безперечно.
– Тоді, родичу, приймай гостей!
Кучук знову спохмурнів. І оглянувся на своїх вояків, що переправлялися через Дністер.
– Але… – він зам'явся.
Палій теж перестав усміхатись. Йому стало ясно, куди веде Кучук свій чамбул. Голос його прозвучав глухо й суворо.
– Ти зібрався на Україну? Той прямо глянув у вічі Палієві.
– Так, ти вгадав. Ми йдемо на Україну. Рік важкий: сарана спустошила наші пасовиська і бахчі, насувається голод…
– І ти вирішив поживитися на Україні? Взяти ясир?
– Не тільки ясир… Коні, худоба, вівці, одяг, гроші – все знадобиться! – В очах мурзи загорілися насмішкуваті іскринки.
– Ви чуєте, хлопці? – звернувся Палій до своїх товаришів.
– Але ж наш край став майже пусткою, мурзо! – вигукнув, виїжджаючи наперед. Арсен. – Ви всіх там винищили, все забрали! Чим же ще хочете поживитись?
На карому коні, в чорному жупані, сам схудлий, потемнілий, він зупинився на горбку, проти ясного синього неба.
Кучук прикипів поглядом до похмурого козака. Потім вигукнув здивовано:
– Чорний вершник?! І ти тут?
– Тут, мурзо, – спокійно відповів Арсен.
– Ох, чорт! Шкода, що не зустрілися ми в степу, а то б мої люди посікли тебе на шмаття!
– Я знаю це.
– І все ж ти посмів приїхати сюди?
– Як бачиш, мурзо.
– Ти й справді смілива людина, чорний вершнику… Недарма мої воїни наділили тебе надприродною силою. Але тримайся від них подалі: впізнають – башку знесуть!
– І все ж тобі доведеться на цей раз відкласти похід і повернутися додому, шановний мій родичу! – суворо сказав Палій.
– Чому?
– Ну, як же! Гості на поріг, а він з дому побіг?.. Так не годиться! Я прибув до тебе перший та, може, й останній раз. Хочу посидіти за гостинним столом, поговорити із сестрою та зятем. А це, наскільки я розумію, мій небіж? – він повернувся до Чори. – І з ним хотілося б познайомитися ближче… Те, що ми смертельні вороги, – всяк знає. А от що ми ж таки люди, а не пси, та ще й родичі – не всім відомо…
Кучук мовчав. Чора торкнув його за рукав.
– Тату, козак правду каже…
– Не козак, а дядько, – вставив Палій. – Адже моя сестра Варвара – твоя мати?
– Так.
– Ну, от бачиш! Дядько…
– Дядько, – повторив Чора і раптом почервонів, зустрівшись з батьковим поглядом.
Кучук закусив губу і щось думав. Видно було, що в його серці точилася боротьба. Він боровся сам із собою.
Похід на Україну почався. Зібрано чимале військо. Половина його вже переправилась через ріку. Не хотілося повертатися без здобичі. Та й що скажуть воїни? А яли агаси що скаже?
Однак і їхати не виходить…
Він зітхнув і промовив тихо до Чори:
– Накажи припинити переправу! Повертаємося назад. Додому.