Сонце почало схилятися на захід. Спека стояла нестерпна. Вона виснажувала і людей, і коней, випивала із м'язів останні сили. Та найбільше дошкуляла спрага. Пересохле горло, забите пилюкою, просило хоч ковтка води, але навіть якщо проїздили вони мимо рівчака чи річки, не могли дозволити собі такої розкоші, а підстьобували змучених коней і мчали далі.
Їхати стало важче ще й тому, що перед Дністром місцевість почала змінюватись: замість рівного степу, тут пішли горби, порізані ярами та вузькими узвозами, глибокі долини, порослі кущами байраки.
Арсен з тривогою поглядав на сонце: чи скоро воно сяде за далекий небосхил? Чи витримають коні такий шалений біг до ночі? Бо тільки в цьому вбачав він порятунок.
Тим часом Чора наполегливо переслідував їх. Хоча відстань між ними не зменшувалася, але й не збільшувалась. Коли втікачі з превеликим трудом здиралися на гребінь горба, переслідувачі в цей час спускалися в долину, їх розділяла відстань в одну версту – не більше.
Стеха ледве трималася в сідлі.
– Ой, нема більше сили! – скрикнула вона, коли дорога круто пішла вниз вузьким глибоким узвозом.
З гори верхи на коні і досвідченому вершникові важко й незручно їхати, особливо коли кінь летить навскач. Що ж казати про непризвичаєну до цього дівчину!
– Потерпи, кохана, – шепнув Роман, який весь час тримався поряд з нею.
Арсен теж підбадьорив сестру:
– До вечора недалекої Вночі спочинемо!
З узвоза вискочили в долину, по якій протікав чималий ручай. Через нього було перекинуто вузький дерев'яний місток. Поряд з містком розкинувся затишний берег з розкішною зеленою травою. Сонце вже опустилося так низько, що сіло за високий, порослий лісом горб, і в долині панувала приємна прохолода. Рай, та й годі!
Але цей рай здався втікачам страшним пеклом: на зеленому лужку паслися осідлані коні, ближче до узвозу яничари ставили намет, а через місток саме поволі перевозили важкий віз, критий брезентовими попонами.
Дорога була перекрита.
Втікачі, виринувши раптово з узвозу, замалим не врізалися в гурт яничарів, що стояли на дорозі і спостерігали, як їхні товариші підтримували воза, під яким прогиналися тонкі жердини настилу.
– Ех, чорт! – вилаявся тихо Арсен, бистро окидаючи поглядом місцевість і шукаючи виходу з пастки.
Виходу не було. Попереду – турки. Позаду – Чора зі своїми людьми. Місток перекритий. А береги струмка такі обривисті, що перестрибнути чи переїхати вбрід – годі було й думати!..
З узвозу долинув глухий тупіт копит. Через якусь хвилину-другу Чора наздожене їх.
Арсен з тугою поглянув на протилежний берег струмка. Невже тут погибати? Невже їх спіткала та безглузда випадковість, якої він так боявся?
Так, спіткала… Виходу нема… Залишається одно – звернути в ліс і виграти час, поки стемніє. Надія невелика, та все ж надія…
– За мною, Романе! За мною, Стехо! – гукнув схвильовано і вдарив коня ногами під боки.
Та в ту ж мить чиясь рука схопила за гнуздечку і осадила його назад.
Попереду стояв молодий яничарський чорбаджія.
10
– Ненко! – вигукнув вражений Арсен. – Звідки ти?.. Як тут опинився?
– Тс-с-с!.. Передусім я – Сафар-бей, – промовив той. – А як опинився тут – про це згодом… З таким же правом я міг би і перед тобою поставити подібне запитання…
– Про це теж потім… А зараз врятуй нас від погоні! За нами женеться син Кучука… Виявилось, це він викрав Стеху, а ми з Романом визволили… Та ось і погоня!
З узвозу виринув на змиленому коні Чора, за ним – кілька во-їнів-ногаїв. Побачивши Стеху і козаків, Чора вихопив шаблю і кинувся до них.
– Гяури прокляті, я уб'ю вас! Арсен і Роман теж оголили шаблі. Але всіх випередив Ненко. Піднявши пістоль, він метнувся назустріч Чорі.
– Стій!.. Ти хто такий, що накидаєшся на воїнів падишаха? Негідник!
Уздрівши перед собою яничарського агу із срібним челенком на чалмі, Чора осадив коня і опустив шаблю. Він не зумів приховати розгубленост!
– Я не нападаю на воїнів падишаха, ага… Я тільки хочу повернути невільницю, яку викрав у мене цей мерзенний гяур!
Видно було, що він не впізнав Сафар-бея – чи то через схвильованість, чи через те, що погустішали сутінки.
Тим часом переслідувачі збилися біля свого ватажка, а довкола них, притягнуті криками, тупотом кінських ніг і незрозумілим замішанням, згромадилися яничари.
– Гей, воїни! – гукнув Ненко. – Візьміть цих негідників під стражу! Та стережіть пильно, щоб жоден собака не втік! Яничари вмить стягнули татар з коней, обеззброїли. Чора намагався протестувати.
– Я жалітимуся прибережному азі! Ти поплатишся за самоправство, ага!.. Я син мурзи Кучука!
– Тим гірше! – усміхнувся Ненко. – Син мурзи нападає на воїнів падишаха! Непоштиво ставиться до яничарського аги… За таке по голівці не погладять. Візьміть його!
Яничари схопили Чору, заломили назад руки. Хлопець намагався вирватися, кричав, що це помилка, що він і в думці не мав наміру нападати на воїнів падишаха чи ображати агу, але його не слухали – стусонули межи плечі, потягли до табору.
Ненко залишився наодинці з втікачами.
– Ну от, ви в безпеці, – сказав він, підморгнувши по-дружньому. – Тепер я можу тримати Чору і його людей скільки треба – аж до Дунаю… На той час ви будете далеко за Дністром, і він, хоч би як хотів, не зможе вас наздогнати…
– Дякуємо тобі, Ненко. – Арсен потиснув йому руку. – Не знаю, що б з нами було, коли б не така щаслива зустріч…
– Дякуйте аллахові, – Ненко усміхнувся. – Але чого ж ми тут стоїмо? Прошу до шатра… Гадаю, вам цікаво буде побесідувати з воєводою Младеном, та й підкріпитися не завадить…
– То і Младен тут? – Арсен не приховував радості. – А Златка?
Ненко враз спохмурнів.
– Про Златку нічого не відомо. Ніяких слідів… Ми гадали, що вона в Криму.
– В Криму ми з Романом були. Там її немає… Вони рушили поміж возами до намету, що стояв над самим струмком. Ненко йшов попереду, і яничари, вклоняючись, поспішали дати йому дорогу.
Біля одного воза Ненко зупинився.
– Впізнаєте? – показав пальцем на темну постать людини, що, скарлючившись, сиділа біля заднього колеса.
Арсен, Роман і Стеха глянули на заросле обличчя незнайомця. Скуйовджене, давно не стрижене волосся спадало йому на лоба. Дорогий одяг пожмаканий і висів на схудлих плечах, як на кілку.
Чоловік на мить підвів голову. Каламутний погляд байдуже ковзнув по лицях, і повіки відразу склепилися.
– Юрій Хмельницький! – скрикнув Арсен, коли вони відійшли від воза, і вражено глянув на Ненка. – Невже то справді він?
– Як бачиш – він, – хитнув головою Ненко. – Колишній гетьман…
– Отже… тепер…
– Великий візир наказав схопити його і на аркані притягнути в Стамбул… А з ним доставити і все його багатство, яке він устиг нагарбати в Немирові. – Ненко показав на важко навантаженого воза, що під охороною чималого загону вершників саме переїхав міст і зупинився посеред табору.
Це був той віз, що перешкодив втікачам перемахнути через струмок, і в думках Арсен подякував долі, що так трапилося. Сліпий випадок, який, здавалося, загрожував їм смертельною небезпекою, приніс порятунок і, що найголовніше, зустріч із Ненком і Младеном.
– Чим же Юрась прогнівив султана? Здається, він вірою і правдою служив йому…
– Мені про те не доповідали… – з іронією сказав Ненко. – З Кам'янця одного дня прибув чауш з наказом – і ми той наказ виконали… Мені доручено доставити гетьмана і його скарб до Стамбула і там доповісти безпосередньо великому візирові.
– Хто ж тепер гетьманом у Немирові?
– Кара-Мустафа, зажерливий, мов біс, – понизив голос Ненко. – Йому мало того, що загарбав у скринях Юрася Хмельницького… Тож він продав Правобережну Україну молдавському господареві за чималий, мабуть, міх золотих, а той розсилає в усі кінці своїх полковників…