– Он як! Тепер господар видушуватиме з народу те, чого не встиг видушити проклятий Юрась…
– І справді проклятий! – відгукнувся Ненко. – Ніхто в Немирові не пожалів за ним, коли ми на аркані виводили його з міста… Тільки чулося: «Туди йому й дорога!»
– Отже, це наказ великого візира, – промовив замислено Арсен, пригадавши зустріч з ним у Кам'янці. – Клюнула рибка на приманку…
– Клюнула… – погодився Ненко. – І тепер, коли я дізнався, що Златки в Криму немає, мені здається, що це діло його рук.
– Ти його допитував? – Арсена аж струснуло від Ненкових слів.
– Ні, не допитував… Адже ця думка прийшла мені в голову щойно.
– Ми допитаємо його зараз!
– Тільки не поспішай. Маємо час. Ходімо до намету, ти ще не бачився з батьком… тобто з воєводою Младеном…
11
У наметі було темно. З протилежного від входу кутка почувся голос воєводи Младена.
– Це ти, Ненко?
– Я… Але не сам.
– З ким же, Сафар-бею? – Младен тривожно скрикнув і схопився з ліжка. Видно, йому було досадно, що при сторонніх у нього неждано вихопилося слово «Ненко».
Ага не відповів і плеснув у долоні – молоденький яничар вніс на срібному підсвічнику лойову свічку і, поставивши на невисокий похідний столик, безшумно вийшов.
Младен ступив наперед, жмурячи від світла очі, напружено вдивлявся в три темні постаті, що стояли за Ненком. І чим довше він вдивлявся в них, тим більше на його обличчі вимальовувався подив, що врешті вибухнув радістю.
– Арсенеї Голубе! – він кинувся з розкритими обіймами до козака. – Другарю мій! Сину!..
Старий воєвода міцно обняв Арсена, просльозився. Довго не міг від нього відірватися, мов боявся втратити. І тільки тоді, коли перший порив радості минув, випустив його з рук.
– І Стеха тут! І Роман! – Він обняв їх. – Дорогі мої! Звідки ви? Як потрапили сюди?
Ненко тим часом вийшов з намету – і незабаром, за його наказом, було внесено вечерю. Запиваючи їжу холодною джерельною водою. Арсен, як умів, коротко розповів про їхні пошуки Златки, про подорож до Криму і Буджака, про визволення Стехи і втечу від погоні.
У Младена все нижче й нижче опускалися плечі. Почувши, що Златки в Криму немає, що немає її і в Буджаку, – отже, слід її загубився ще в Немирові, він важко зітхнув.
– У Немирові ми теж усе перевернули – нема. І ніхто нічого не знає. А може, хто й знає, та мовчить…
– Є одна людина, що знає, де Златка, – сказав Арсен.
– Хто ж це? – кинувся Младен.
– Гетьман!
– Гетьман?.. Юрась Хмельницький?
– Так.
Младен недовірливо поглянув на Ненка, ніби питав у нього поради. Тон ствердно хитнув головою.
– Так, ми гадаємо, що він знає, де Златка. І зараз примусимо його сказати правду!
Ненко знову плеснув у долоні. Полог відхилився – з'явився вартовий.
– Приведи сюди гяура-гетьмана!
Юрія Хмельницького притягнули на аркані, що обвив йому шию. Видно, його щойно розбудили, бо він розгублено блимав очима, не розуміючи, куди і для чого його привели. Невисокий, понурий, наляканий, він зараз зовсім не був схожий на того зарозумілого правителя, який нагонив страх на пів-України. Стояв із зв'язаними за спиною руками, з арканом, що зловісно теліпався на шиї, і покірно ждав якоїсь нової напасті.
Коли вартовий вийшов, Ненко подав Хмельницькому низенький стільчик, сказав:
– Сідай, гетьмане, та слухай мене уважно! Той сів і підвів тьмяні очі.
– Я слухаю, ага.
Ненко підійшов і схопив Юрася за плече.
– Де поділася моя сестра? Юрась здригнувся.
– Я н-не знаю, – відповів глухо. – її викрали татари…
– Не поспішай стверджувати це! Подумай…
– Я мав досить часу думати.
– І все ж, гетьмане, тобі доведеться подумати ще і пригадати те, що ти так уперто намагаєшся забути чи приховати, – сказав, виступаючи наперед, Звенигора. – Ти мене впізнаєш?
Юрій Хмельницький оторопіло глянув на козака.
– Запорожець?.. Ти?!.
– Так, це я… І я радий, що бог не позбавив тебе пам'яті. Отже, маєш пам'ятати й те, куди запроторив Златку!
– Далася вона вам… Цього я не знаю!
– Згадаєш, виродку! – вигукнув Арсен.
Він був страшний. Важко дихаючи, з налитими люттю очима, поволі підійшов до колишнього гетьмана, схопив його за шию обома руками і струснув так, що в того замалим не відірвалася голова.
– Згадаєш і скажеш! А не скажеш – тут тобі й смерть! – Козакові пальці вп'ялися в тонку шию Юрася. – Ну, кажи, недолюдку!
Юрась смертельно зблід, захарчав. Очі йому полізли на лоба. З вуст зірвалися хрипкі слова.
– Зач-чекай… С-скаж-жу…
Арсен розслабив пальці. Юрась хапнув ротом повітря, струснув головою. Губи його посіріли і щось белькотали нерозбірливе.
– Ну, кажи! – знову струснув його Арсен. – І не думай брехати! Бо…
В наметі запала тиша. Погляди всіх уп'ялися, мов ножі, у чорні гетьманові очі. Що він скаже?
– Та дівчина… мене образила… – нарешті вимовив Юрась, затинаючись від страху. – Я не міг стерпіти такої наруги…
– Ну, і що ти зробив? – підбадьорив його стусаном Арсен.
– Я наказав…
Голос колишнього гетьмана зірвався і завмер.
– Що ти наказав?
– Я наказав одвезти її в Кам'янець і… – Юрась знову замовк.
– Та говори ж, клятий! – не стерпів Роман, зірвавшись з місця, підбіг до Юрася і заніс над його головою ятаган. – Говори! Не сотай жили із серця!
– І… і продати, – ледь чутно видихнув той.
– Продати! – одночасно вигукнули Младен і Ненко.
– Продати! – заревів Арсен. – Я уб'ю тебе, негіднику! Але Романова рука лягла на плече друга.
– Чекай, Арсене!.. Заспокойся… Якщо він скаже, кому й куди продано Златку, ми залишимо його живим, хай йому чорт! – І повернувся до Юрася. – Ти чуєш, нелюде? Кажи!
Юрась позеленів. Його тіпала лихоманка. Правди сказати не хотів, бо більше за все на світі боявся великого візира, до якого – як думав він – його приведуть через кілька тижнів. Сказати ж, що Златку він відправив у подарунок великому візирові – це означало або померти зараз від шабель цих шибайголів, які невідомо як і звідки звалилися на його голову, або ж загинути в лютих муках від костоломів великого візира.
– Я… я не з-знаю, кому продано дівчину, – пробелькотів Юрась. – Але я з-знаю, хто її продав…
– Хто?
– Свирид Многогрішний… Це він возив її у Кам'янець… А я потім не цікавився її долею, – додав він зовсім тихо і якось невпевнено.
Арсен і Ненко переглянулись. Ця невпевненість породила у них підозру, що Юрась, сказавши неправду або тільки швправду, викручується.
– Я не вірю тобі, поганцю! – Арсен аж тремтів. Пальці знову стиснули горло Юрася. – Або скажеш усе, або пропадеш тут мов собака! Ну!
Він був страшний.
Юрась відсахнувся. Все його тіло покрилося холодним потом.
– Н-не вбивай… Я скажу все… – Він раптом упав на коліна.
– Ну!
– Я віддав її в подарунок Кара-Мустафі… В гарем… Многогрішний одвіз… – тихо вимовив Юрась, ждучи найгіршого.
В наметі настала могильна тиша. Арсенова рука мимоволі ослабла і відпустила горло гетьмана. Всі з жахом і огидою дивилися на нікчему, що понуро стояв на колінах.
Віддав Кара-Мустафі! В гарем!
Арсен зблід і безтямним поглядом втупився в темряву, що заснувала кутки намету. Він сподівався найгіршого – і ось воно прийшло!
Златку – в гарем!
Кара-Мустафі! Великому візирові!
Розум відмовлявся вірити. Вуха не хотіли чути цих убивчих слів. Арсенове серце розривалося від пекельних мук. Не легше було Младенові і Ненкові. Роман обняв Стеху за плечі, мовби бажаючи захистити її від злої долі, яка спіткала Златку.
Довго в наметі панувала напружено-болісна тиша. її порушував лише тріск свічки, та здалеку чулося глухе іржання коней.
Нарешті першим опам'ятався Ненко. Відкривши полог намету, покликав вартових і наказав:
– Заберіть в'язняі Та пильно стережіть!
Юрія Хмельницького вивели.
Младен сів на похідне ліжко й, обхопивши сиву голову руками, застиг у важкій задумі. Ненко повільно ходив з кутка в куток, від того світло свічки блимало, колихалося, і мерехтливі тіні снувалися довкола. Стеха плакала. А Роман підійшов до прибитого горем Арсена, обняв друга за плечі, але слів розради не знаходив.