Нарешті Ненко зупинився.
– Що будемо робити, друзі? – спитав тихо. Ніхто йому не відповів.
– Арсене, годі побиватись – думати треба! – підійшов він до запорожця.
– Що ж тут довго думати? – з болем, що спотворив йому обличчя, відповів Арсен. – Златці нічим не допоможеш… Залишається одно – убити негідника!
– Кого?
– Юрася… Кого ж іще?
Ненко скрушно похитав головою.
– Ні, я не дозволю вбивати його! Азем-ага доручив мені доставити в'язня в Стамбул, в Семивежний замок… І я виконаю цей наказ!
– Чого ж тоді питаєш, що робити?.. Я поїду з тобою в Стамбул, проберуся до Кара-Мустафи і вб'ю його!
– А Златка? Арсен задумався.
– А Златку вирву з неволі!
– Ти це говориш серйозно, другарю? – підвівся Младен. – Адже сам чув, де зараз наша Златка!
– Де?
– В гаремі…
– Ну й що? – Арсен враз насупився, пригадавши раптом далекий Кизил-Ірмак, замок Ак-су і Гамідову жертву Іраз, яку Ісмет мертву ніс на витягнутих руках…
– Але ж… – Младен запнувся і похилив голову. Арсен зрозумів стан воєводи, який вважав, що тепер, дізнавшись, що Златка в гаремі, козак відмовиться від неї. «Батьку, батьку, – обняв його за плечі, – як же ти так можеш думати про мене?»
А вголос сказав, звертаючись до всіх:
– Дорогі мої, тепер, коли знаємо, де перебуває Златка, хіба можемо ми помишляти про щось інше, крім одного – як її визволити? – Він говорив тихо, а всім здавалося, що він кричить і кожне слово – то згусток болю. – І що б з нею не трапилося, вона наша… Вона моя! А, до речі, ми ще не знаємо, що з нею. Де вона…
– Що ж ти пропонуєш? – спитав Ненко. Арсен повернувся до нього.
– Я поїду з тобою в Стамбул, і ми там про все дізнаємося… Слід певний! Під страхом смерті Юрась сказав правду… Отже, слово за нами. І передусім за мною! Життя покладу, а Златку знайду і вирву з лабет Кара-Мустафи!
Младен розчулено обняв козака. Ненко потиснув йому руку.
– Дякую, сину!
– Дякую, брате!
їхні руки сплелися в дружньому потискові.
До них підійшли Роман і Стеха.
– Може, і ми з вами? – тихо спитав Роман.
– Ні, ні, – заперечив Арсен. – Ви зі Стехою поїдете своєю дорогою. Ось вам ярлик мурзи. Тепер вас ніхто не переслідуватиме, бо Чору ми відпустимо аж на Дунаї. Ви ж на тон час досягнете Бугу і там зустрінетесь із Палієм, який з товариством не примусить довго чекати на себе. їдьте прямо до Києва, а там на Ірпінь – до наших. Матір вітайте, дідуся… Скажіть, що люблю їх і думаю про них весь час. А додому повернуся тільки зі Златкою. Або не повернуся зовсім.
– Братику! – схлипнула Стеха.
– Дурнесенька, ну, чого ти ховаєш мене заздалегідь? Повернусь я! От побачиш… – І він поцілував сестру в заплакані очі.
12
Палій погостював три дні і ввечері оголосив, що завтра від'їздить додому.
– Пора і честь знати, – сказав на припрошування сестри залишитися надовше.
– Хіба тобі у нас погано? – вставив своє слово Кучук.
– Непогано… Дякую за гостинність. Але самі знаєте: в гостях добре, а дома краще.
Палій не сказав, що так було домовлено з Арсеном і Романом: якщо їх не буде протягом трьох днів, то він разом із товариством має подякувати за хліб, за сіль і рушати в путь. Вони визначили точно дорогу на Київ і урочище на Бузі, де повинні були зустрітися.
Три дні минуло. Отже, Арсен з Романом і Стехого вже в безпечному місці і чекають на нього.
Одно турбувало Палія – раптове зникнення Чори. Варвара-ханум на запитання брата відповіла, що хлопець, мабуть, гайнув з однолітками до моря. Але Палій не повірив цьому: не міг уявити, як би це племінник без поважної причини гайнув на море від гостя-дядька, якого бачить уперше, а може, й востаннє. Крім того, завважив якусь нещирість у словах сестри.
Це його насторожило.
Зрозумівши, що Палій твердо стоїть на своєму, Кучук-бей і Варвара-ханум влаштували гостям урочисту вечерю.
Простора світлиця була застелена пухким килимом, на який невільниці наставили полумисків із їжею, глечиків з вином та щербетом.
Кучук-бей посадив Палія поряд із собою і сам частував його. Варвара-ханум пригощала козаків.
Коли випили по кухлю вина, зав'язалася розмова. Привід їй подав мурза, назвавши Палія братом і другом. На це Палій відповів:
– Так, сьогодні ми з тобою друзі, мурзо… Ба навіть родичі… І недалекі – адже держиш мою сестру. Тож давай вип'ємо за те, щоб жити нам по-родичівськи! Ти не нападай на Україну, не пали наших сіл і міст, не вбивай людей, не бери ясир… А ми, з свого боку, не нападатимемо на Ногайську орду, зокрема на Білгород-ську…
– Ти хочеш неможливого, Семене, – заперечив Кучук, тримаючи в руці недопитий кухоль. – Як же ми житимемо без війни? Невже ти думаєш, що ногаї оратимуть, сіятимуть пшеницю, просо, як гяури? Невже вони, володарі степів, приростуть до землі, щоб усе життя копирсатися в гною?.. Ні, аллах створив ногаїв людьми вільними і войовничимиї Сьогодні ми тут, а завтра – за Бугом чи за Дніпром! Шаблею і стрілою ми здобуваємо свої багатства – одяг, коней, збіжжя, рабів!
– Але ж це суперечить доброму сусідству і здоровому глуздові! – запально вигукнув Палій. – Якщо так триватиме далі, то наші землі знелюдніють, зубожіють, розоряться і стануть легкою здобиччю кого-небудь третього. Султана, приміром… «Він і так наклав на вас лапу. Та й до нас було простягнув, поки ми не вдарили по ній.
– Не вмовляй мене, Семене. – Кучук допив вино і тильною стороною руки витер губи. – Не вмовляй, бо це безнадійно. Ми нападали на вас і будемо нападати. Це так же природно, як те, що вранці – по волі аллаха – сходить сонце, а взимку стає холодно і падає сніг… Ногай зрісся з конем, шаблею і луком, як риба з водою. Сам аллах не в силі змінити його природи. А ти хочеш, щоб це зробив я…
Козаки вже сп'яніли і ледве стримувалися, щоб не наговорити господареві різких слів. Метелиця червонів, пирхав, але під поглядом Палія замовкав і знай підливав у кухлі собі. Шевчикові і Сікачеві вина. Сікач сидів як на голках, а Шевчик розкрив рота і витріщився на мурзу, мов на диво.
Палій відчував, що починає сердитись.
– Тоді не ображайся, мурзо, коли я з козаками прийду громити твій улус та інші улуси ногайців…
– Я не ображаюсь. Тут – хто кого… Палій блиснув очима.
– Так, хто кого… Це буде війна довга, затяжна, аж поки один із супротивників не зрозуміє, що карта його бита!
– Сподіваюся, це буде карта не наша, – сказав, иідсміюючись, Кучук.
– Хтозна… Невже ти гадаєш, мурзо, що твоя тисяча кибиток чи, скажімо точніше, п'ять-сім тисяч вершників зможуть протистояти нам? Невже гадаєш, що ви в змозі винищити такий великий народ, як наш? Особливо тепер, коли він об'єднався з Москвою?
– Ойє, мошкови далеко… Не завжди вони зможуть допомогти вам… А ми нападаємо несподівано, як буря, і так же, як буря, потрощивши все на своєму шляху, зникаємо.
Палій насупився, глянув йому в чорні, з коричнюватим відтінком очі. Погляди їхні схрестилися, ніби мечі.
– Я не хотів би образити тебе, мурзо, але мушу сказати: ти мислиш, як хлопчисько… Жоден народ на світі ще не прохарчувався війною. Рано чи пізно йому приходить кінець. Щоб жити, людина повинна орати, сіяти, вирощувати худобу, шити одяг, взуття, а не воювати…
– Однак ти ж маєш шаблю при боці!
– Я змушений її носити, щоб захистити себе від таких людоловів, як ти.
– Один біс – нападати чи захищатися… Це два обличчя однієї й тієї ж речі – війни! – вигукнув мурза.
– Та не однакові, – зразу ж відповів Палій. – Ось ми щойно підписали з ханом договір про перемир'я на двадцять років. Зі свого боку хан зобов'язався не нападати на нас, не брати ясир в нашій землі… А ти, підданий хана, вже йшов у похід на Україну – І вважаєш це справедливим?