– Ногаї договору не підписували, – буркнув Кучук.
– Але ж ти знав, що договір підписаний, відісланий царю і султану для затвердження?
– Знав.
– І все ж ішов на нас війною!
– Ішов… Бо мій народ хоче їсти!
Палій зціпив зуби. Довго мовчав. Бачив, як то блідло, то червоніло лице сестри, Варвари-ханум, як стискувалися кулаки його товаришів.
– Гм, бачу – добром з тобою ми не домовимося, мурзо, – промовив нарешт! – Шкода!..
Кучук зареготав, оскалюючи міцні зуби, що серед чорної бороди біліли, мов сніг, ударив Палія долонею по коліну.
– Не будемо морочити собі голови, Семене, тим, що буде. У вас є гарна приповідка: хай буде, що буде, а буде те, шо бог дасть!.. Тож сьогодні пиймо-гуляймо, а…
– А про завтра не забуваймо, – перебив його мову Палій. – Бо минулого не зміниш, а майбутнє – в наших руках!
– В руках аллаха, Семене! Чуєш – в руках аллаха!.. Захоче аллах, щоб загинув мій народ, – і ніщо не врятує його. А захоче щоб загинув твій, – то він загине, як би ти не ставав дибки!
– Жорстокий твій бог, мурзо, – похитав головою Палій. – А коли б ми були розумні, то місця вистачило б для нас усіх…
Кучук хотів щось відповісти, але в цю мить грюкнули двері – і в кімнату ввійшов Чора. Втомлений, схудлий, злий, він похмуро привітався і довгим докірливим поглядом подивився на матір.
Варвара-ханум зблідла. Той синів погляд сказав їй про все: і про причину його смутку, і про біль, що пронизував його груди. Вона легенько зітхнула. Та ледь помітний вогник, що враз спалахнув у її очах, засвідчив про радість: син повернувся живий-здоровий, а полонянка, котра могла стати причиною роздору і ненависті в сім'ї, мабуть, назавжди щезла з їхнього видноколу.
Палій помітив мовчазну мову сина й матері, зрозумів усе, що таїлося за нею, і, полегшено зітхнувши, розправив русявого вуса. Отже, Стеха визволена – і вони можуть завтра на зорі покинути Білгород і мчати на Буг, до умовленого місця…
13
Переправившись через Дунай, яничарський загін на чолі з Сафар-бесм поволі простував Добруджею до Балканського хребта.
Одягнутий у яничарьке вбрання. Арсен разом з Младеном їхав весь час попереду: він не хотів показуватись на очі Юрасю Хмельницькому, що плівся прив'язаний до воза десь всередині валки.
І Арсен, і Младен поспішали. Здавалося, коли б могли – полетіли б на крилах!
Арсена підганяло бажання якнайшвидше добратися до Стамбула, де – він був упевнений – знайде Златку. Младена ж тягнуло вперед, крім туги за дочкою, ще й інше почуття. Під його ногами була рідна болгарська земля! Десь там, на полонинах, у зелених долинах, серед лісів, гуляють його побратими-гайдуки, борці за волю Болгарі!… До них, до них рветься серце старого воєводи!
Коли на шостий день їзди валка здерлася на високий перевал, Младен підкликав до себе Ненка й Арсена. Вигляд у нього був радісний, урочистий. Він скинув чалму, розправив рукою довге сиве волосся, глибодсо вдихнув прохолодне гірське повітря і сказав радісно, урочисто:
– Боже! Ось вона переді мною – Болгарія! Стара Планина! – Він раптом став на коліна, нахилився і поцілував землю. В очах його блищали сльози. А підвівшись, окинув поглядом горбасті сині краєвиди, що мріли вдалині, і ледь чутно прошепотів сухими вустами:- Болгаріяі Рідна моя…
І Арсен, і Ненко не проронили жодного слова. Вони розуміли, які почуття нуртують зараз у грудях старого воєводи.
Младен узяв їх за руки, підвів на край бескиду, з якого виднілися південні схили хребта, промовив схвильовано:
– Синове! Тут ми з вами розстанемося.
– Чому, тату? – здивувався Ненко. – Ми ж домовилися їхати разом до Стамбула. Там наша Златка…
– Вас двоє молодих, дужих… З мене буде невелика поміч, справитеся самі. Визволите Златку… А я залишуся тут, у рідних горах. Десь там, – він показав у далину рукою, – знайду своїх хлопців… Вірю: ждуть вони менеї Десь там, – він знову підняв зморшкувату, але ще міцну руку, – мати наша – Анка. Орлиця моя! Вона теж давно чекає на мене…
Вони довго стояли мовчки, аж поки на крутому підйомі не показалася валка, що поволі піднімалася вгору.
Старий воєвода раптом заспішив.
– Ось що, синове, слухайте мене уважно… Перше вам і головне завдання: визволіть мою доньку Златку. Де б вона не була – хоч би і в сералі ' самого султана, вирвіть її звідти! І дайте знати про те у Сливен, старому Станку… Ви обидва знаєте, де він живе. То мій давній друг і вірний помічник… Зрозуміли?
– Зрозуміли, – хитнув головою Ненко.
– А друге завдання – підточуйте могутність ПортиІ Де тільки можна. І як тільки можна!.. Знищіть великого візира Кара-Мустафу! То хитрий і запеклий ворог уже підкорених і ще не підкорених народів! А особливо болгар… Бо він наробить усім біди!.. Про все, що варте уваги, сповіщайте мене через Станка, а я знайду спосіб передати ваші таємні повідомлення кому треба – у Київ, а звідти – в Москву, на Запорожжя чи, коли треба, у Варшаву… Знайте: ворог нашого ворога – то наш спільник. Допомагайте йому всюди і всім чим можете! Ось так, синоие… А тепер давайте прощатися, бо не знаю, чи побачу час ще коли-небудь… Роки мої біжать, мов гірські потоки, і все ближче – відчуваю я – до вічного моря спокою… Тож не будемо втішати себе зайвими надіями!
Він обняв Ненка, міцно притиснув до серця.
– Я щасливий, сину, що знайшов тебе. Безмежно радий, що ти зрозумів мене і поділяєш мої думки і поривання. Спасибі тобі! Будь здоровий і щасливий, рідний мій!..
Він відхилився на довжину витягнутих рук, довго дивився на сина, потім рвучко поцілував ще раз і повернувся до Арсена:
– Арсене, другарю мій, ти став мені теж рідний, як син. Я в неоплатному боргу перед тобою, бо ти знайшов дітей моїх. А ще в більшому боргу буду, коли визволиш Златку…
Він обняв козака і тричі – навхрест – поцілував.
– Знайду, батьку! Аби жива була – з пазурів самого шайтана вирву нашу любу Златку! – з почуттям відповів Арсен, потискуючи руки воєводи.
Младен раптом посуворішав, ще раз пильно глянув на сина і на Арсена, а потім підійшов до коня і легко, ніби за плечима не було тягаря років, скочив у сідло. Помахав рукою.
– Прощайте, рідні мої! Хай щастить вам на вашому шляхуі Він торкнув коня і звіриною стежкою звернув убік від дороги.
За хвилину його невелика ставна постать сховалася в гущавині зелених кущів. Арсен зітхнув.
– Ну, от і воєводи Младена немає…
Тим часом наблизився обоз. Пройшли стомлені яничари, прогуркотіли важкі, обковані залізом колеса. Протрюхикав припнутий до воза, припорошений дорожньою курявою Юрась Хмельницький.
Простоволосий, бо десь загубив шапку-гетьманку, маленький згорблений, споганілий, він ледве переставляв ноги і, похиливши голову, підстьобуваний батогами кінних охоронців, через силу топтав спій тяжкий, бечслаипий шлях…
Арсен похмуро пронін його суворим поглядом, і в його серці як і кожного рачу, коли він бачші Юрася, почала наростати глуха ненависть. І хоча він розумів, що не один Юрась винуватець його поневірянь, десь там попереду, в могутній Порті, жорстокий Кара-Мустафа, з яким нін іде битися не на життя а на смерть, однак цьому виродкові пробачити не міг ні своїх страждань, пі страждань свого народу.
Він зціпив зуби, щоб стримати болісний стогін, що рвався з грудей.
Ненко помітив зміну, яка сталася з Арсеном, і, скочивши на коня, промовив співчутливо:
– Поїдемо, братику!
Але той, зітхнувши, заперечно похитав головою.
– Їдь, я наздожену, – і важко сів у сідло.
У його приглушеному голосі прозвучала така туга, що Ненко не' зміг заперечити. А коли, рушивши вслід за валкою, через деякий час оглянувся, то побачив на перевалі, над стрімким урвищем, одинокого вершника, що темнів на тлі ясно-голубого бездонного неба. І було в ньому щось печальне і грізне одночасно.
– КІНЕЦЬ -
У *.txt форматував Віталій Стопчанський
Файл взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua