Затуманеними очима дивився на купу головешок і ніби бачив сумні, заплакані очі матері, Златки, Стехи, дідуся… Де вони? Що з ними сталося? Чи живі, чи загинули? А якщо живі, то куди повели їх людолови? Невже погнали у неволю? Невже їм судилася така ж. доля, якої він звідав на чужині?
В його грудях заклекотало глухе ридання. Він розумів, що від сьогодні його життя піде новим руслом і що на цій новій дорозі на нього чигають не тільки злигодні й поневіряння, а й кров та смерть. Він присягався в душі зробити все можливе й неможливе, щоб відомстити своїм кривдникам – Юрію Хмельницькому та Іванові Яненченку, а також тому, хто направляв їх на це чорне діло, – великому візирові Кара-Мустафі. Не відав, як він це зробить, де й коли зустріне своїх ворогів, але знав твердо, що або сам загине, або ж покарає їх!
Все в його душі перекипіло. Вона ніби вигоріла і стала пустельною і кам'яною. Тут, на чорному попелищі, втративши враз найрідніших людей, він зрозумів, яке горе пережили сотні тисяч його співвітчизників, котрі втратили, як і він, усе, яких мук зазнали вони і якою ненавистю сповнені їхні серця. І він поклявся, що відтепер не знатиме ні жалю, ні співчуття до тих, хто чинить зло його народові, хто, мов сарана, плюндрує його землю, перетворюючи її на дике поле.
Йому на плечі лягла Романова рука.
– Не журися, брате! Журбою горю не поможеш. Поруч, стали Спкхзльський і Гурко. Обидва суворі, заклопотані. Горе товариша гострим болем віддалося і в їхніх серцях.
– Ай справді. Арсене, годі журитися, – тихо промовив ніжи-нець. – Давайте краще гуртом поміркуємо, що його робити.
– Що ж тут виміркуєш? – з розпачем у голосі озвався Зве-нигора.
– Холера ясна! Прецінь ми в гіршому становиську бували. Згадай, друже мій! – вигукнув Спихальський, намагаючись зобразити на обличчі подобу веселої усмішки, щоб підбадьорити друга. Але усмішка вийшла бліда, вимушена. – І виплутувалися з нього!
– То, пане-брате, було зовсім інше, – відповів за Арсена Роман. – Там ми думали тільки самі за себе. А тепер…
Вони не помітили, як позаду, на тому місці, де раніш стояв солом'яний погрібник, а тепер лежала купа чорного попелу, тихенько піднялася обгоріла ляда і крізь вузеньку щілинку на них глянули чиїсь очі. Спочатку вони довгенько призвичаювалися до світла, а потім спалахнули радістю. Ляда з грюкотом відчинилася – із темної ями показалася простоволоса скуйовджена голова Яцька.
– Арсене! – радісно вигукнув хлопець і, вистрибнувши з погреба, кинувся в обійми друзів.
– Яцьку! – Арсен притиснув його до грудей. – Ти живий? А де ж наші?.. Що з ними?
Козак з надією дивився на погріб, ніби чекав – чи не з'явиться звідти ще хто-небудь? Та Яцько, перехопивши той погляд, сумно похитав головою.
– Ні ні, там нікого більш немає… Татари всіх забрали – погнали за Дніпро…
– Отже, живі?
– Так, живі…
– А ти ж як?
– Я втік по дорозі… До вечора сидів у яру. А потім повернувся до хутора і заховався в погребі. Накидав туди соломи, намостив собі гніздо. Там хоч і темно, зате досить тепло… Я знав, що ви повернетеся сюди…
– Спасибі тобі, Яцьку… Тепер розповідай усе докладно. Хлопець почав розповідати. Всі слухали мовчки, не перебиваючи і не перепитуючи. Тільки коли він згадав імена Многогрішного та Яненченка, Арсен швидко перезирнувся з товаришами і з досадою похитав головою, ніби казав: як жаль, що ми дозволили полковникові вислизнути з наших рук!.. Звістка про те, що всіх хуторян татари погнали не в неволю, а на переселення в Корсунь, трохи підбадьорила козаків, і коли Яцько закінчив свою розповідь, вони почали жваво обговорювати становище.
– Ось тепер ясно, – сказав Спихальський. – Ми повинні їхати до Корсуня і визволити наших… Тільки що робити з Яцьком? У нього ж немає коня…
– Хто сказав, що немає? – образився хлопець. – У лісі в мене прихований добрячий кінь! Тут їх чимало блукало після боїв… Тож я впіймав одного біля стіжка на лузі і прив'язав у лісі, подалі від стороннього ока…
– Ну, тоді ти зовсім файний хлопак! Я тебе все більше поважаю, Яцьку! – І Спихальський поплескав хлопця широкою долонею по спині. – Друзі, не можна гайнувати часу – рушаймо в путь!
– Чекай, чекай, пане Мартин, – охолодив гарячого поляка Гурко. – Давайте поміркуємо, що будемо робити в Корсуні…
– Як то що? – надувся Спихальський, який не терпів, коли we погоджувалися з його думкою. – Визволимо Златку, Стеху… Всіх інших…
– Учотирьох?
– Чому вчотирьох? – образився і Яцько. – А я?
– Так, так… Пробач, Яцьку, – серйозно сказав Гурко і зразу ж додав:- Навіть і вп'ятьох ми там, на мою думку, мало що втнемо. Потрібні значно більші сили…
– Я теж про це думаю, – сказав Роман. – У Яненченка сотні татар…
Арсен мовчав, розуміючи, що останнє слово за ним. У першу хвилину він ладен був на крилах летіти вслід за своїми, щоб допомогти їм, але слова Гурка примусили його задуматись. Справді, що вони вп'ятьох зроблять? Та й припасів у них на дорогу немає ніяких – ні сухарів, ні сушеного м'яса, ні сала. Навіть пороху та набоїв обмаль. Разом з тим серце його розривалося від думки, що Златка в руках людей, які не звикли рахуватися з дівочою красою і молодістю. Для них це був товар, що цінився на східних ринках якнайдорожче.
Він вагався.
– Що ж ви радите, батьку Семене? – спитав Арсен.
– Важко тут що-небудь розумне радити, – відповів Гурко. – Точніше – не важко, а страшно… Щоб не помилитись…
– І все ж ми повинні на щось зважитись.
– Безперечно… Оскільки я гадаю, що вп'ятьох ми не зарадимо лихові, то нам треба негайно мчати на Січ. Якщо, звичайно, у вас там є друзі, які виявлять бажання допомогти вам…
– Друзі є.
– От і добре. Поїздка на Січ, а потім до Корсуня займе не більше десяти днів… Хай навіть два тижні… Але ж ми звідси теж будемо добиратися до Корсуня днів п'ять… Тож за цей час, треба сподіватися, з твоїми рідними. Арсене, нічого не трапиться. До того ж не забуваймо, що з ними Якуб, Младен і Ненко. Мені здається, вони знайдуть якийсь спосіб вступитися за Златку і всіх інших…
– Я теж на це сподіваюся, – погодився Арсен. – А як ти думаєш, Романе?
– Без запорожців нам не обійтися, – коротко відповів дончак.
– Ну, якщо так, тоді погодуймо коней – і гайда в дорогу! Шлях неблизький, а час не жде.
ПАЛІЙ І
Заметена снігами Січ здалася подорожнім зовсім безлюдною. На майдані – жодної живої душі. Біля церкви, біля військової канцелярії та зброярні, де завжди товклися ті, кому нічого було робити, – теж нікого. Тільки на вежах бовваніли вартові та з широких мазаних бовдурів над приземкуватими куренями ліниво тягнулися в імлисто-сизе небо голубі ранкові дими.
В Арсена упало серце: невже нікого з близьких друзів не застане в Січі? Невже всі розбрелися по теплих, ситих закутках? Він знав, що у фортеці зараз досить голодно. За роки війни вичерпалися запаси хліба, козацькі господарства занепали, з України підвозу майже ніякого, і братчики, у кого була власна хата-зимівник або кому було де прихилити голову – у родичів, знайомої вдовиці чи просто в наймах у свого ж таки багатого братчика-запорожця, – після перемоги над яничарами та виборів кошового розійшлися хто куди.
Однак він не сподівався, що Січ так збезлюдніє. Що ж трапилося? Чи всі вимерли, чи дідько їх забрав? Добре буде, якщо в курені назбирається якась сотня козаків…
Друзі прив'язали коней до конов'язі і зайшли до Переяславського куреня. Тут було напівтемне, бо замуровані морозом маленькі шибки пропускали небагато світла. У грубці та в лежанці потріскували дрова. На полах, незважаючи на пізній ранок, хропло десятків два чи три запорожців. А ті, що прокинулись, займалися хто чим хотів – латали одяг та взуття, вирізували з верби та липи ложки, кухлі, кові-анки, гострили шаблі, різалися в підкидного…