-- Сумнівно, -- відповів я подумавши.
-- Звичайно. У Вежі твердять, що це шахрайство. Просто засіб, щоб змобілізувати війська.
-- Я так і подумав. Дивно, що вони раніше до такого не додумалися.
-- Про вовка помовка, -- пропищав Гоблін і вказав пальцем.
Якусь мить я шукав поглядом, перш ніж зауважив м'яке сяйво, що наближалося по проходах між ворожими дивізіями. Воно оточувало дитину на великому білому коні, яка тримала червоний прапор з вишитою на ньому білою трояндою.
-- Навіть не змогли створити порядну виставу, -- поскаржився Одноокий. – Он той чувак на гнідому вичаровує світло.
В мене стиснуло нутрощі зі страху, що це все-таки правда. Я поглянув на руки, питаючи себе, чи ця дитина була ціллю, про яку говорила Леді. Проте ні. В мене не виникало бажання запустити стрілу в її напрямку. Зрештою, вона б не долетіла навіть до половини потрібної відстані.
На другому кінці піраміди я примітив Ворона і Сонечко; їхні руки енергійно жестикулювали. Я вирушив до них.
Ворон зауважив нас, коли ми були за п’ять метрів від них. Він поглянув на мою зброю. В нього посуворішало обличчя. В руці з’явився ніж. Він почав чистити нігті.
Я спіткнувся, настільки це мене здивувало. Ніж у нього, як нервовий тик. Мимовільно з’являється під час небезпеки. Але чому при мені? Я ж не був ворогом.
Я взяв лук і стріли під ліву пахву і привітався з Сонечком. Вона широко посміхнулася, блискавично обійняла мене. Вона не мала нічого проти мене. Запитала, чи можна поглянути на лук. Я показав їй, проте не випустив з рук. Не міг.
Ворон крутився, немов сидів на розпеченій сковороді.
-- Що в біса з тобою коїться? – запитав я. – Ти поводиш себе так, немов ми всі прокажені.
Його поведінка справляла мені біль. Ми пройшли разом через купу різного лайна, Ворон і я. Він не мав права так зі мною поводитися.
Його губи стиснулися в тонку лінію. Він запхав ніж так глибоко під ніготь, що мені здалося, він зараз поранить себе.
-- Ну?
-- Відстань від мене, Док.
Сонечко сперлася на мене; правою рукою я подряпав їй спинку. Лівою – міцніше стиснув лук. Суглоби пальців посиніли, мов на морозі. Мені хотілося добряче тріснути його. Якби в нього не було кинджала, я мав би шанс. Він грізний сучий син, але за останніх кілька років я теж став грізним.
Здавалося, Сонечко не помічала, як поміж нами зростала напруга.
Втрутився Гоблін. Він став перед Вороном такий же войовничий, як я.
-- В тебе якась проблема, Ворон. Краще давай поговоримо з Капітаном.
Ворон був здивований. На якусь коротку мить, він зрозумів, що нажив собі ворогів. До біса важко розізлити Гобліна. Розізлити по-справжньому, а не так, як це робить Одноокий.
В очах Ворона щось померло. Він вказав на лук.
-- Коханець Леді, -- звинуватив він мене.
Я був більше спантеличений, ніж злий.
-- Неправда, -- відповів я. – А якби навіть, то що?
Він і далі був неспокійний. Постійно зиркав на Сонечко, яка і далі опиралася на мене. Він хотів, щоб вона відсунулася, але не міг знайти для своєї вимоги потрібних слів.
-- Спочатку, ти весь час підлизувався до Ловця Душ. Тепер до Леді. Що ти витворяєш, Док? Кого хочеш продати?
-- Що? – Тільки присутність Сонечка не дозволила мені накинутися на нього.
-- Годі, -- сказав Гоблін. Голос в нього був твердий, жодного натяку на писк. – Це наказ. Для всіх. Тут і зараз. Ми йдемо до Капітана і поговоримо. Або позбавимо тебе членства в Загоні, Ворон. Док має рацію. Останнім часом ти поводишся як останній засранець. Нам цього не потрібно. В нас і без того купа проблем.
Він показав пальцем на повстанців.
У відповідь залунали їхні труби.
З Капітаном ми так і не побалакали.
Було цілком очевидно, що в них новий командир. Ворожі дивізії рухалися вперед, крокуючи в ногу, повільно, зімкнувши щити в правильну черепаху, від якої відбивалася більшість наших стріл. Шепіт швидко пристосувалася, концентруючи вогонь гвардійців на одній ділянці й наказавши лучникам чекати, поки важкі балісти зроблять пролом в черепасі. Ефективно, але надто повільно.
Штурмові вежі й пандуси гуркотіли вперед так швидко, як тільки люди встигали їх тягнути. Гвардійці старалися, як могли, проте їм вдалося знищити лишень кілька. Перед Шепіт стояла дилема. Потрібно було обирати поміж двох цілей. Вона вирішила зосередитися на пробиванні черепах.
Цим разом вежі підійшли ближче. Лучники повстанців досягали наших хлопців. Це означало, що наші теж досягали їх, а стріляли наші влучніше.
Ворог перетнув найближчий рів, натикаючись на масований обстріл з двох ярусів. Тільки підійшовши до підпорної стіни, вони зламали бойовий шик і помчали до слабких місць, де мало чого добилися. Тоді вони атакували одночасно по всьому фронту. Пандуси запізнювалися. Вперед побігли солдати з драбинами.