Першу жертву ми знайшли біля підніжжя сходів, що вели в саму Вежу.
-- Один з наших, -- промовив я невдоволено. Синдик завжди оточував себе взводом з нашого загону. – Спальня нагорі?
Я ніколи не був всередині Паперової Вежі.
Капітан кивнув.
-- На першому поверсі кухня, потім – склад, два поверхи для прислуги, сім’я і нарешті сам Синдик. На самій горі бібліотека і кабінет. Це щоб було непросто добратися до нього.
Я оглянув тіло.
-- Не дуже схоже на трупи в гробниці, Там-там. Воно не випило кров та не зжерло органів. Як так?
Той промовчав. Одноокий теж.
Капітан пильно вдивлявся у темряву попереду.
-- Зараз почнуться труднощі. Алебарди, підніматися по одній сходинці за раз. Тримати зброю низько. Арбалети, на чотири-п’ять кроків позаду. Стріляти у все, що рухається. Всім витягнути мечі. Одноокий, запускай своє заклинання.
Потріскування. Крок, крок, потихеньку. Сморід страху. Вжик! Хтось випадково пальнув з арбалета. Капітан заклекотав, як пробуджений вулкан і сплюнув.
Було темно, хоч очі повиколюй.
Покої прислуги. Стіни забризкані кров’ю. Трупи і шматки тіл лежали повсюди, серед незмінно розшарпаних і розтрощених меблів. Воїни загону загартовані в боях, але навіть найбільш бувалі здригнулися. Навіть я, лікар, який бачив все найгірше, що може трапитися на полі бою.
-- Капітане, я збігаю за рештою загону, -- сказав Лейтенант. – Ми не можемо випустити цю тварюку.
Його тон не допускав заперечень. Капітан лишень кивнув головою.
Різня мала на нас дивний вплив. Страх дещо відступив. Більшість з нас вирішила, що потвору необхідно знищити.
Вгорі пролунав крик. Він немов насміхався над нами, питав чи наважимося ми пройти далі. Хлопці рішуче рушили вверх по сходах. В повітрі перед ними потріскувало заклинання. Там-там і Одноокий подолали свій жах. Смертельне полювання почалося по-справжньому.
Стерв’ятник прогнав орла, що жив на вершині Паперової Вежі. Лихе передвістя, ще б пак. Було очевидним, що в нашого роботодавця не було жодної надії.
Ми пройшли п’ять поверхів. На кожному з них залишилися криваві сліди відвідин форвалаки…
Там-там рвучко підняв руку і вказав пальцем. Форвалака була поруч. Воїни з алебардами опустилися на одне коліно і підняли зброю. Арбалетники прицілилися в темряву. Там-там зачекав півхвилини. Він, Одноокий, Мовчун та Гоблін напружено завмерли, прислухаючись до чогось, про що решта світу могла тільки гадати. А тоді сказав:
-- Вона чекає. Обережно. Не давайте їй шансу.
-- Може нам потрібна срібна зброя? Наконечники стріл і мечі? – запитав я тупо. Занадто пізно, щоб відповідь мала якесь значення.
На обличчі Там-тама вималювалося здивування.
-- В моїх краях, селяни розповідають, що перевертня можна вбити тільки сріблом.
-- Байка. Вбиваєш їх так само, як інші створіння. Потрібно тільки рухатися швидше і бити міцніше, бо другого шансу не буде.
Чим більше я чув, тим менш страшною видавалася форвалака. Починало нагадувати полювання на старого лева-самітника. Навіщо стільки шуму й метушні?
Я відразу ж пригадав покої прислуги.
-- Всім стояти на місці, -- сказав Там-там. – І тихо. Ми спробуємо викурити її.
Він почав нараду з іншими магами. Невдовзі Там-там жестом наказав нам рушати вперед.
Ми обережно вийшли на площадку сходів і збилися в купу – людський їжак, настовбурчений стальними голками. Чарівники пришвидшили темп свого заклинання. З тіні перед нами пролунав гнівний рев, а тоді зашкребли пазурі. Щось ворухнулося. Забриніли тятиви арбалетів. Ще один рев, майже глузливий. Чарівники знов зібралися на нараду. Внизу Лейтенант розставляв людей по позиціях, що перекривали форвалаці шлях для втечі.
Ми повільно заглиблювалися в темряву, напруга зростала. Я обережно ступав по вкритій трупами й слизькій від крові підлозі. Солдати поспішно закривали двері. Поступово, ми просувалися розкішними кімнатами. Двічі якийсь рух викликав постріли арбалетів.
Форвалака завила, десь в п’яти метрах від нас. Там-там чи то зітхнув, чи то застогнав.
-- Попалася, -- сказав він, маючи на увазі, що закляття досягло потвору.
Нас розділяло якихось п’ять метрів. А я нічого не бачив… Щось поворухнулося. Полетіли стріли. Почувся людський крик.
-- Чорт, -- вилаявся Капітан. – Хтось там був ще живий.
Щось чорне, як серце ночі, швидке, як раптова смерть, пролетіло над алебардами.
Спритна бестія! – не встигла промайнути в мене думка, як тварюка вже була серед нас. Люди метушилися, верещали і налітали один на одного. Потвора ревіла і гарчала, її пазурі та зуби миготіли в мене перед очима. Мені здалося, що я рубанув темряву в бік, перш ніж удар відкинув мене на три метри.