Я пішов до сторожової застави, куди Елмо минулої ночі завів коней. Чотирьох коней. На мить я задумався, чи бува дійсно не існує якась вища сила, яка керує нами.
Я намовив двох хлопців осідлати коней, а сам пішов вициганювати провіант від Корнішона. Це було нелегко. Він вимагав особистого дозволу Капітана. Нарешті вдалося домовитися, коли я погодився згадати його у Літописі.
В самому кінці переговорів до мене долучився Мовчун. Коли ми закріпили припаси на коней, я запитав:
-- Довідався щось?
Той відповів, Тільки те, що Капітан щось знає, але не хоче ділитися. Гадаю, це має відношення скоріше до Сонечка, ніж до Ворона.
Я фиркнув. А на маєш… Капітанові спало на думку те саме, що й мені? Й до того ж сьогодні вранці, коли ми сперечалися? Гмм. Хитрющий він…
Думаю, Ворон поїхав без дозволу Капітана, але має його благословення. Корнішона розпитав?
-- Я гадав, ти це зробиш.
Він похитав головою. В нього не було часу.
-- Давай зараз. Мені ще треба забрати дещо.
Я поквапився у лікарняний намет, зібрав свою зброю, дістав подарунок, який беріг на день народження Сонечка. Тоді я виловив Елмо і сказав йому, що мені потрібна моя частка грошей, які ми стибрили в Трояндах.
-- Скільки?
-- Скільки можеш дати.
Він довго і пристально подивився на мене, вирішив нічого не питати. Пішов у намет і тихенько відрахував гроші. Хлопці про них нічого не знали. Ті з нас, хто їздив у Троянди за Загребельним, тримали їх у таємниці. Були звичайно такі, хто задумувалися, як Одноокому вдавалося розплачуватися з картярськими боргами, якщо він ніколи не вигравав і не мав часу приторговувати на чорному ринку.
Коли я вийшов з намету, Елмо рушив за мною. Мовчун вже сидів верхи, коні були готові в дорогу.
-- Що, їдете покататися? – запитав він.
-- Ага.
Я приторочив лук, який мені дала Леді, до сідла і сів на коня. Елмо довго вдивлявся в наші обличчя прищуреними очима, тоді сказав:
-- Хай щастить, -- повернувся і пішов геть. Я поглянув на Мовчуна. Той показав, Корнішон теж твердить, що нічого не знає. Я змусив його признатися, що вчора перед боєм він видав Ворону додаткову провізію. Він щось знає.
От, курва. Здавалося, всі про щось здогадувалися. Коли Мовчун рушив уперед, я повернувся думками до ранкової перепалки, намагаючись пригадати щось підозріле. І таки дещо відшукав. Гоблін і Елмо теж про щось здогадувалися.
Нам довелося проїхати через табір повстанців. На жаль. Я волів би уникнути цього. Там роїлося від мух і стояв жахливий сморід. Коли ми з Леді проїжджали тут, табір виглядав порожнім. Помилка. Ми просто нікого не бачили. Там знаходилися поранені й маркітантки. Ревун скинув свої кулі також на них.
Я вибрав хороших коней. За компанію скакуну Пір’їнки, я прихопив інших тієї ж витривалої породи. Мовчун задав доволі жвавий темп; він уникав розмов, аж поки ми не промчали повз зовнішню межу скелястої країни. Тоді він притримав коня і жестами показав, щоб я уважно оглянув околицю. Він хотів знати, яким маршрутом летіла Леді, коли поверталася до Вежі.
Я сказав йому, що начебто ми пролітали десь за кілометр на південь від місця, де знаходилися зараз. Він передав мені запасних коней, а сам наблизився до скель і рушив повільно вперед, уважно вивчаючи землю. Я не дуже придивлявся. Мовчун набагато кращий слідопит ніж я.
Хоча цей слід знайшов би навіть я. Мовчун підняв руку, тоді вказав на землю. Вони покинули безплідні землі приблизно в тому ж місці, в якому ми з Леді пролетіли в протилежному напрямку.
-- Він хоче заїхати якнайдалі, а не приховати сліди, -- припустив я.
Мовчун кивнув, рушив на захід. Жестами він запитав про дорогу.
Головна дорога з півночі на південь проходить в п’яти кілометрах на захід від Вежі. Саме цією дорогою ми їздили в Форсберг. Ми припустили, що спочатку Ворон туди і подасться. Навіть в такий час там буде достатній рух, щоб в ньому могли сховатися чоловік з дитиною. Від звичайних очей. Мовчун вважав, що знайде їх.
-- Не забувай, що він місцевий, -- нагадав я. – І знає околицю краще ніж ми.
Мовчун неуважно кивнув, його це не турбувало. Я поглянув на сонце. Залишалося десь зо дві години до сутінків. Цікаво, наскільки вони нас випереджають.
Ми доскакали до головної дороги. Якусь мить Мовчун вивчав її, проїхав кілька метрів на південь, кивнув сам до себе. Жестом покликав мене і пришпорив свого коня.
Так ми і гнали цих невтомних скакунів, година за годиною, коли зайшло сонце, всю ніч, весь наступний день, рухаючись в бік моря, поки не випередили свою здобич. Зупинялися ми рідко. В мене все боліло. Минуло надто мало часу від нашої з Леді пригоди.