Матроси відчалили. Як тільки весла торкнулися води, Одноокий затих. Він виглядав як людина, яку везуть на шибеницю.
Показалася галера – нависла, невизначена форма, трохи темніша, ніж навколишня темрява. Я почув приглушені туманом голоси моряків, скрип шпангоутів і такелажу, задовго до того, як повірив своїм очам. Шлюпка ткнулася носом у підніжжя трапа. Знов пролунало завивання.
Одноокий спробував вискочити за борт. Ми вгамували його. Капітан притиснув його п’ятою чобота.
-- В тебе був шанс поговорити з нами. Ти не захотів. Тепер живи з цим.
Одноокий незграбно волочився за Лейтенантом вгору по трапу -- людина позбавлена надії. Людина, яка була свідком смерті брата і яку змушували наблизитися до його вбивці. Вбивці, якому він був безсилий помститися.
Ми застали Загін на головній палубі, завалений купою спорядження. Через цей гармидер до нас пробралися сержанти.
З’явився легат. Я придивився до нього. Вперше я побачив його у весь зріст. Він був низенький. На мить я задумався, чи це взагалі мужчина. Його голос часто вказував, що це не так.
Він прискіпливо оглянув нас, немов заглядаючи в душу. Один з його офіцерів попросив Капітана вишикувати людей, наскільки це можливо на переповненій палубі. Екіпаж корабля займав верхню палубу над відкритим трюмом, що тягнувся від носа майже до корми і від рівня палуби вниз, аж до найнижчого ряду весел. Внизу щось грюкнуло, забрязкали ланцюги і загули невдоволені голоси розбуджених веслярів.
Легат провів огляд Загону. Він зупинявся перед кожним солдатом і чіпляв йому на серце копію емблеми, яку ми бачили на вітрилі. Справа просувалася повільно. Перш ніж він закінчив, ми вже були в дорозі.
Чим ближче підходив посланець, тим більше тремтів Одноокий. Коли легат прикріпляв йому відзнаку, він ледь не зомлів. Я був спантеличений. Чому він так хвилювався?
Коли підійшла моя черга, я відчував тривогу, але страху не було. Я поглянув на відзнаку, яку витончені пальці в рукавичках почепили мені на шкіряну куртку. Срібний череп у колі на чорному фоні, майстерне виконання. Коштовна, хоча й дещо зловісна цяцька. Якби Одноокий не був такий переляканий, він би вже обмірковував, як його загнати.
Тепер емблема видалася мені знайомою. Коли я побачив її на вітрилі, то гадав, що це тільки щоб покрасуватися і не звернув на неї уваги. Десь я читав чи чув про такий знак.
-- Вітаю тебе на службі у Леді, Док, -- сказав легат. Його голос бентежив мене. Він ніколи не звучав так, як я того очікував. Цим разом він був милозвучним, мелодійним; голос молодої жінки, яка намагається підманути когось мудрішого за себе.
Леді? Де ж я зустрічав це слово вжите таким чином, вимовлене наче ім’я богині? Якась моторошна легенда з древніх часів…
Завивання повне гніву, болю та розпачу заповнило корабель. Я здригнувся, вибіг з шеренги і помчав на край палуби.
Форвалака знаходилася у великій, металевій клітці біля підніжжя щогли. Вона нишпорила в напівтемряві, пробуючи на міцність кожен прут. Видавалося, що вона невловимо мінялася. В один момент це була м’язиста жінка років тридцяти, а через кілька секунд вона перетворювалася в чорного леопарда на задніх лапах, що намагався роздерти кігтями свою в’язницю. Я пригадав слова легата про те, що монстр ще може стати йому в пригоді.
Я повернувся до легата і раптово пам'ять повернулася. Диявол молотком загнав крижані шипи мені в самісіньку душу. Я зрозумів чому Одноокий не хотів плисти за море. Древнє зло півночі…
-- Я гадав, що ви всі здохли ще триста років тому.
Легат засміявся.
-- Ти погано знаєш історію. Нас не знищили. Просто закували в кайдани й поховали живцем. – В його голосі бриніла істерія. – Закували, поховали і врешті нас звільнив телепень, якого звали Боманз, Док.
Я важко опустився навпочіпки біля Одноокого, який закрив обличчя руками.
Легат, страховисько зване в прадавніх розповідях Ловцем Душ, диявол гірший, ніж десяток форвалак, божевільно засміявся. Члени його команди злякано зіщулилися. Чудовий жарт – завербувати Чорний Загін на службу зла. Здобути велике місто, змусивши дрібних негідників порушити клятву. Воістину жарт космічних масштабів.
Капітан примостився біля мене.
-- Давай розповідай, Док.
Тож я розповів йому про Домінацію, Домінатора і його Леді. Вони правили імперією зла, з якою не зрівняється навіть пекло. Я розповів йому про Десятьох Поневолених (Ловець Душ був одним з них), десятьох великих чаклунів, які могли зрівнятися по силі з напівбогами. Домінатор поборов їх і змусив служити собі. Я розповів йому про Білу Троянду, жінку-генерала, яка повалила Домінацію, але якій забракло сил знищити Домінатора, його Леді та Десятьох. Вона наказала закопати їх усіх в зачарованій могилі десь на Півночі.