Посланець послухав моєї ради.
-- Передай Кульгавому, я подорожую так швидко, як тільки можу. Я не збираюся гнати стрімголов, а коли доберуся до місця – не мати сил воювати, -- сказав Капітан.
-- Слухаюся, сер. Я передам йому, сер.
Обережно, кур’єр сів на коня. Йому непогано вдавалося приховувати свої почуття.
-- Кульгавий виріже тобі серце за таке, -- зауважив Ворон.
-- Мені плювати на невдоволення Кульгавого. Я гадав, ти приєднаєшся до нас ще до того, як ми залишимо Опал.
-- Залагоджував справи і трохи затримався. Одного взагалі не було в місті. Іншого попередив лорд Джалена. Я шукав його три дні.
-- А що з тим, кого не було в місті?
-- Я вирішив, що краще приєднаюся до вас.
Відповідь не задовольнила Капітана, але він не став наполягати.
-- Я не можу прийняти солдата у якого є лишні проблеми.
-- Я дав собі спокій. Головний борг сплачено.
Він мав на увазі жінку. Я був впевнений в цьому.
Капітан оглянув його з кислою гримасою.
-- Гаразд. Служитимеш у взводі Елмо.
-- Дякую. Сер.
Фраза прозвучала дивно. Ворон був не з тих, хто звертається до когось “сер”.
Наша подорож на північ продовжувалася, повз В’яз, у Клин, повз Троянди й далі на північ у Форсберг. Це колишнє королівство перетворилося у криваве поле бою.
Місто Весло знаходиться на самій півночі Форсберга. Трохи далі, в лісах лежить Земля Курганів, де чотири століття тому були похоронені Леді та її коханець, Домінатор. Наполегливі експерименти некромантів з Весла воскресили Леді та Десятьох Поневолених з їхнього міцного, безпробудного сну. Тепер їхні одержимі почуттям провини потомки воювали проти Леді.
На перший погляд Південний Форсберг залишався мирним. Селяни зустріли нас не дуже привітно, хоча наші гроші брали охоче.
-- Це тому, що вони ще не бачили щоб солдати Леді платили, -- твердив Ворон. – Поневолені просто хапають все, що їм заманеться.
Капітан невдоволено буркнув. Ми самі чинили б так само, якби не отримали чітких інструкцій Ловця Душ. Він наказав, щоб ми поводилися як джентльмени. Дав Капітану тугий гаманець. Капітан був не проти. Немає сенсу наживати собі ворогів без потреби.
Наша подорож тривала два місяці. Ми залишили позаду тисячу кілометрів і були виснажені. Капітан вирішив зробити привал на межі зони бойових дій. Можливо в нього з’явилися певні сумніви щодо служби у Леді.
В усякому разі, немає сенсу шукати пригод на свою сраку. Особливо, якщо платять так само, воюємо ми чи ні.
Капітан направив нас у ліс. Поки ми ставали табором, він розмовляв з Вороном. Я спостерігав за ними.
Цікаво. Між ними виникла певна приязнь. Я не розумів цього, тому що не знав достатньо добре жодного з них. Ворон був новою загадкою, Капітан – старою. За всі роки, що я знав Капітана, я не довідався про нього майже нічого. Час від часу якісь обривки, на основі яких я будував свої теорії.
Він народився в одному з міст-самоцвітів. Був професійним військовим. Щось перевернуло його особисте життя. Можливо жінка. Він покинув службу і свої титули та став волоцюгою. Зрештою приєднався до нашої банди ренегатів.
У кожного з нас своє минуле. Підозрюю, ми напускаємо туману про нього не тому, що втікаємо від пережитого, а тому, що сподіваємося виставити себе в більш романтичному світлі, закочуючи очі та тонко натякаючи на прекрасних дам, які назавжди залишилися недосяжними. Ті з нас, чиї історії я розкопав, втікають від правосуддя, а не трагічного кохання.
Однак Капітан і Ворон, очевидно, знайшли один в одному споріднені душі.
Ми розбили табір. Виставили варту. Вмостилися відпочивати. Хоча навколо вирувало життя, жодна з протидіючих сторін ще не зауважила нас.
Мовчун використовував свої здібності, щоб підстрахувати наших чатових. Він викрив шпигунів, що ховалися позаду наших вартових і попередив Одноокого. Той доповів про це Капітанові.
Капітан відігнав мене, Одноокого, Гобліна та ще кількох побратимів від пенька на якому ми різалися в карти і розклав на ньому мапу.
-- Де вони?
-- Двоє тут. Ще двоє тут. Один тут.
-- Скочте хтось і передайте вартовим нехай щезнуть. Ми вислизнемо непомітно. Гоблін! Де Гоблін? Передайте Гобліну щоб викликав ілюзію.
Капітан вирішив не вв’язуватися в сутичку. Похвальне рішення, як на мене.
-- Де Ворон? – запитав він через кілька хвилин.
-- Здається, він вирішив зайнятися шпигунами, -- сказав я.
-- Що? Він геть йобнувся? – його обличчя потемніло. – А тобі чого, курва, треба?
Гоблін запищав як щур, якому наступили на хвіст. Він пищить і не за таких обставин. Від спалаху гніву Капітана він зацвірінькав як пташеня.