Старого почало трясти.
-- Я не розумію, сер. Чим ми завинили?
Добряк зловіще посміхнувся.
-- Він вміє вдавати невинного. Вбивство, Верус. Два вбивства шляхом отруєння. Два замахи на вбивство шляхом отруєння. Судді винесли вирок -- найвища міра покарання.
Він явно отримував задоволення.
Добряк не належав до моїх улюблених людей. Він назавжди залишився хлопчиськом, який любив відривати крильця мухам.
Найвища міра покарання означає, що після привселюдного розп’яття, людину залишають на поталу стерв’ятникам. В Берилі тільки злочинців хоронять без кремації, або не хоронять взагалі.
В кухні здійнявся галас. Хтось намагався вибратися через чорний хід. Наші хлопці були проти.
Головний зал вибухнув. На нас налетіла хвиля людей, що розмахували кинджалами.
Вони відтіснили нас до дверей. Очевидно, невинні боялися, що їх засудять з винними. Правосуддя в Берилі швидке, брутальне і суворе, та рідко дає обвинуваченому шанс виправдати себе. Кинджал пробився повз щит. Один з наших впав. Хоча з мене ніякий боєць, я зайняв його місце. Добряк сказав щось єхидно, я не розчув що саме.
-- Ти щойно втратив свій шанс досягнути слави, -- огризнувся я. – Я назавжди викреслю тебе зі свого Літопису.
-- Брешеш. Ти нічого не пропускаєш.
Полягло вже з десяток городян. На підлозі утворилися калюжі. Назовні зібралася купка роззяв. Невдовзі якийсь любитель пригод нападе на нас ззаду.
Хтось задів кинджалом Добряка. Той втратив терпіння.
-- Мовчун!
Мовчун вже взявся до роботи, але це ж Мовчун. Він не видав жодного звуку, все пройшло тишком-нишком.
Раптово гості таверни забули про нас і почали вимахувати руками в повітрі та ляскати себе по щоках. Вони підскакували й танцювали, хапали себе за спини й сідниці, верещали та жалібно завивали. Дехто впав, як підкошений.
-- Що ти в біса зробив? – запитав я.
Мовчун посміхнувся, виставивши напоказ гострі зуби. Він провів смуглою рукою в мене перед очима і я побачив таверну в дещо зміненій перспективі.
В мішку, який він притарабанив у місто, виявилося одне з тих осиних гнізд на які ти можеш натрапити, якщо тобі не пощастить, у лісі на південь від Берилу. В них живуть схожі на джмелів монстри, яких місцеві селяни називають плішивими шершнями. В природі не існує лютіших створінь. Вони доволі швидко справилися з натовпом у таверні, не чіпаючи наших хлопців.
-- Чудова робота, Мовчун, -- похвалив Добряк, після того, як зігнав злість на кількох бідолашних відвідувачах. Він вигнав на вулицю всіх, хто вцілів.
Я оглянув нашого пораненого брата, поки інші вцілілі солдати добивали поранених. Добряк називав це заощадженням грошей Синдика на суд і ката. Мовчун з посмішкою спостерігав за тим, що відбувається. Він теж не ангел, хоча сам не любить бруднити руки.
Ми взяли більше полонених, ніж очікували.
-- Їх була ціла купа, -- очі в Добряка сяяли. – Дякую, Мовчун.
Шеренга в’язнів тягнулася аж до кінця вулиці.
Фортуна – мінлива сука. Вона привела нас в таверну Біля Дамби в критичний момент. Коли наш чарівник обшукував приміщення, то виявив цінну здобич – в криївці під винним погребом затаїлася ціла банда. Серед них знаходилися найвідоміші представники Блакитних.
Добряк голосно розмірковував, якої винагороди зажадає наш стукач. Звичайно, що жодного стукача не існувало. Він плескав язиком з метою вивести наших магів з-під удару. Тепер ворог буде нишпорити в пошуках уявних шпигунів.
-- Виводьте їх, -- наказав Добряк. Все ще посміхаючись, він оглянув похмурий натовп. – Гадаєте, вони щось замислили?
Ніхто нічого не замислив. Його безмежної самовпевненості було достатньо, щоб відбити будь-яку охоту чинити опір.
Ми петляли лабіринтом вуличок, майже такими ж старими, як світ. Наші в’язні мляво волочили ноги. Я розглядався, витріщивши очі. Моїх товаришів не обходить минуле, однак в мене викликає благоговіння, а інколи страх, те наскільки глибоко у безодню віків сягає історія Берила.
Добряк несподівано наказав зупинитися. Ми досягли авеню Синдиків, що в’ється від будівлі митниці до головних воріт Бастіону. По авеню йшла процесія. Хоча ми першими підійшли до перехрестя, Добряк уступив дорогу.
Процесія складалася з сотні озброєних чоловіків. Вони виглядали грізніше за будь-кого в Берилі, не враховуючи нас. Попереду їхала темна постать, на найбільшому вороному коні, якого я бачив у своєму житті. Вершник був невисокий і стрункий, як жінка, одягнений у потерту, чорну шкіру. Чорний моріон повністю приховував його голову. На руках у нього були чорні рукавиці. Здавалося, він не мав зброї.