-- Хай мені грець, -- прошептав Добряк.
Мене охопив неспокій. Від вершника віяло холодом. Щось первісне, заховане десь глибоко в мені, прагнуло накивати п’ятами. Однак цікавість перемогла. Хто це? Чи він зійшов з того дивного корабля в порту? З якою метою прибув?
Вершник обвів нас байдужим поглядом невидимих очей, немов перед ним була отара овець. Раптом він різко повернув голову назад і втупив очі в Мовчуна.
Той зустрів погляд і бровою не повів. Та все ж він немовби зіщулився.
Колона дисциплінованих, загартованих у боях воїнів пройшла. Добряк наказав продовжити шлях. Ми увійшли в Бастіон відразу ж за чужоземцями.
Ми затримали більшість з поміркованих лідерів Блакитних. Коли новина про наш рейд розійшлася, буйні вирішили показати хто в хаті господар. Почалося страхіття.
Суворий клімат дивно впливає на людський розум. Немає більших дикунів, ніж голота Берила. Вони здіймають бунт з будь-якої причини. В крайніх випадках, рахунок мертвих йде на тисячі. Цей був одним з найгірших.
Половина проблеми це армія. Череда слабких Синдиків, що недовго панували, послабила дисципліну. Тепер війська майже неконтрольовані. Хоча, здебільшого, вони діятимуть проти бунтівників. Для них придушення бунту – хороша нагода зайнятися мародерством.
Трапилося найгірше. Кілька когорт з казарми на Роздоріжжі зажадали додаткової винагороди, перш ніж вони виконають наказ відновити порядок. Синдик відмовився платити.
Війська здійняли заколот.
Взвод Добряка поспішно обладнав опорний пункт біля Воріт Покидьків і відбив атаки всіх трьох когорт. Більшість наших людей полягла, але жоден не втік. Сам Добряк втратив око, палець, був поранений в плече та стегно, в його щиті було більше, ніж сотня дірок. Коли надійшла допомога, він був скоріше мертвий, ніж живий.
Зрештою, заколотники вирішили кинутися врозтіч, а не битися з рештою Чорного загону.
Це були найкривавіші заворушення на моїй пам’яті. Ми втратили біля сотні побратимів, намагаючись їх придушити. Ми не могли собі дозволити нових втрат. В кварталі Сліз вулиці були встелені трупами. Щурі обросли жиром. З околиць міста налетіли хмари стерв’ятників та круків.
Капітан наказав нам відступити до Бастіону.
-- Хай буде, що буде, -- сказав він. – Ми зробили все, що могли.
Його похмурий настрій переріс в обурення.
-- В контракті нічого не сказано про самогубство.
Хтось пожартував, що ми повинні впасти на свої мечі.
-- Здається, саме цього Синдик і очікує від нас.
Ми всі занепали духом, та найбільше втратив віру в свої сили наш Капітан. Він винив себе за наші втрати та навіть спробував скласти з себе повноваження командира.
Понурий, невдоволений натовп тинявся вулицями без діла та намагався підтримувати хаос, перешкоджав будь-яким спробам потушити пожежі чи припинити мародерство. Когорти заколотників обросли дезертирами з інших підрозділів і планомірно вбивали та грабували.
Третю ніч я стояв на варті на стіні Треяна, в світлі недоброзичливих зірок. Як останній дурень я зголосився добровольцем. В місті панував незвичний спокій. Можливо це стривожило б мене, якби я не був таким змученим. Я з усіх сил намагався не заснути.
До мене підійшов Там-там.
-- Що ти тут робиш, Док?
-- Стою на варті за тих, хто не може.
-- Ти страшніший за смерть. Тобі потрібно відпочити.
-- Ти сам виглядаєш не краще, коротун.
Він знизив плечима.
-- Як там Добряк?
-- Ще не оклигав.
Чесно кажучи, надії, що той поправиться майже не було. Я вказав на місто.
-- Знаєш, що там відбувається?
Десь далеко пролунав самотній крик. Було в ньому щось, що відрізняло його від інших недавніх криків. Попередні були сповнені болю, люті та страху. В цьому відчувалося щось моторошне.
Там-там завагався. В цьому він схожий на свого брата – Одноокого. Їм здається, якщо ти чогось не знаєш, то це таємниця, яку варто зберегти. Маги, що з них взяти!
-- Ходять чутки, що коли заколотники грабували гору Некрополь, то зламали пломби на могилі форвалаків.
-- Що? Ці тварюки на волі?
-- Синдик вважає, що так. Капітан не сприймає це серйозно.
Я теж не сприйняв це серйозно, хоча Там-там видавався стурбованим.
-- Воїни, що прибули недавно, виглядали грізно.
-- Треба було завербувати їх до себе, -- відповів він зі смутком в голосі. Вони з Однооким вже давно в загоні та були свідками його занепаду.
-- Навіщо вони сюди прибули?
Він знизав плечима.
-- Йди поспи, Док. Немає сенсу виснажувати себе. Це нічого не дасть.
Там-там почимчикував геть, заглиблений у свої думки.