Выбрать главу

Я здивовано поглянув на нього. Він був уже внизу. Я повернувся назад до пожеж, до світла і до тривожної тиші. Мої очі самі закривалися, в голові помутніло. Там-там мав рацію. Мені потрібно виспатися.

В темряві знов пролунав цей дивний, безнадійний крик. Цього разу ближче.

-- Вставай, Док, -- голос Лейтенанта був різкий. – Капітан хоче бачити тебе в офіцерській їдальні.

Я застогнав. Я прокляв його. Я пригрозив йому тяжкими тілесними ушкодженнями. Він посміхнувся, стиснув нерв у моєму лікті та скинув мене на підлогу.

-- Я вже встав, -- буркнув я, намацуючи чоботи. – В чому справа?

Лейтенанта й слід простиг.

-- Добряк одужає, Док? – запитав Капітан.

-- Не думаю, хоча я бачив і більші чудеса.

Були присутні всі офіцери та сержанти.

-- Мабуть, ви хочете знати, що відбувається, -- продовжив Капітан. – Наш гість – посланець з-за моря. Він пропонує вступити в союз. Військові ресурси півночі в обмін на підтримку берилського флоту. Як на мене, розсудлива пропозиція. Та Синдик уперся рогом. Він досі не може пережити втрату Опала. Я запропонував йому бути більш гнучким. Якщо ці люди з Півночі – негідники, то союз з ними може виявитися найменшим злом. Краще бути союзником, ніж сплачувати данину. Питання в тому, що ми зробимо, якщо легат наполягатиме?

-- То ми повинні відмовитися, якщо він зажадає, щоб ми билися з цими воїнами з Півночі? – запитав Красунчик.

-- Можливо. Попремо на чарівника -- поляжемо ні за цапову душу.

Бах! Двері в їдальню з грюкотом відчинилися. В кімнату ввірвався смуглявий, низенький, худорлявий чоловік з великим, горбатим носом, схожим на дзьоб. Капітан схопився на рівні ноги і клацнув каблуками.

-- Синдик.

Новоприбулий стукнув двома кулаками по столу.

-- Ти наказав своїм людям відступити в Бастіон. Я не плачу вам, щоб ви ховалися, як побиті пси.

-- І не платите, щоб ми стали мучениками, -- відповів Капітан тоном, яким намагаються переконати дурня. – Ми особиста охорона, а не поліція. Підтримувати порядок – завдання Міських Когорт.

Синдик був змучений, збентежений, переляканий, на межі нервового зриву. Як всі ми.

-- Будьте розсудливі, -- порадив Капітан. – Ситуація в Берилі – безнадійна. На вулицях панує хаос. Будь-які спроби відновити порядок приречені на невдачу. Ліки стали хворобою.

Це мені сподобалося. З мене було досить Берила.

Синдик зіщулився.

-- Не забувай про форвалаків. А ще той стерв’ятник з Півночі чекає біля Острова.

Там-там прокинувся з напівсну.

-- Біля Острова, кажете?

-- Чекає, коли я почну благати його.

-- Цікаво, -- маленький маг знов провалився в дрімоту.

Капітан і Синдик сперечалися про умови нашого контракту. Я показав нашу копію. Синдик намагався тлумачити пункти договору на свою користь , постійно повторюючи “Так, але…”. Було очевидно, що він мав бажання битися, якщо легат почне нахабніти.

Елмо почав хропіти. Капітан дав команду розійтися і продовжив суперечку з нашим роботодавцем.

Гадаю, за сім годин можна нормально виспатися, тому я не задушив Там-тама, коли він мене розбудив. Але я продовжував невдоволено бурчати, поки він не пригрозив перетворити мене в осла, що реве на Східні ворота. Тільки після того, як я одягнувся і приєднався до десятка інших, до мене дійшло -- я не маю найменшого поняття, що відбувається.

-- Ми йдемо оглянути гробницю, -- повідомив Там-там.

-- Га? – інколи зранку я не надто тямущий.

-- Ми йдемо на гору Некрополь, кинути оком на гробницю форвалаків.

-- Гей, зажди-но...

-- Засцяв? Я завжди знав, що ти сцикун, Док.

-- Що ти верзеш?

-- Не переживай. При тобі буде три найкращих маги, а їхнє єдине завдання – підтирати тобі сраку. Одноокий теж хотів піти, але Капітан зажадав, щоб той був поряд.

-- Я хотів запитати навіщо ми туди йдемо.

-- Довідатися, чи ті вампіри дійсно існують. Це можуть бути витівки он того моторошного корабля.

-- Спритний фокус. Чому ми до цього не додумалися?

Страх перед форвалаками зробив те, чого ми не змогли добитися силою зброї – втихомирив бунт.

Там-там кивнув головою. Він провів пальцями по маленькому барабану, від якого отримав своє ім’я. Я відклав цю думку на майбутнє. Там-там ще більше ніж його брат не любить признавати своїх недоліків.

В місті панувала тиша, як на старому полі бою. Як поле бою, його переповнювали мухи, стерв’ятники, трупи і сморід. Було чути тільки звуки наших кроків, та жалібне скавучання сумного пса, що стояв на варті біля свого полеглого господаря.

-- Ціна порядку, -- пробурмотів я і спробував прогнати пса. Той не зрушив з місця.