-- Я почекаю тут, -- сказав капітан. Він посадив мене в крісло на колесах і пропхав крізь двері. Я в’їхав всередину з міцно стисненими очами й серцем, що калатало мов божевільне.
Двері з тріском зачинилися. Крісло котилося довший час, інколи повертаючи. Не знаю, що приводило його в рух. Я відмовлявся дивитися. Нарешті воно зупинилося. Я чекав. Нічого не відбувалося. Цікавість перемогла. Я моргнув.
Вона стоїть у Вежі, споглядаючи на північ. Вона притулила витончені руки перед себе. Легенький вітерець лагідно крадеться через вікно. Він куйовдить її волосся кольору нічного неба. Сльозинка, мов діамант, сяє на лагідному вигині її щоки.
Мені пригадалися мої власні слова, написані більше, ніж рік тому. Саме ця сцена з моєї романтичної фантазії, до останньої дрібниці. Дрібниці, які я придумав, але ніколи не записував. Немов цю картину вирвали з моєї уяви й вдихнули в неї життя.
Звичайно ж, що я ні на мить не повірив своїм очам. Я знаходився всередині Вежі. А е цій похмурій будівлі не було вікон.
Вона повернулася. І я побачив те, що бачить кожен чоловік у снах. Ідеал. Їй не було потреби говорити. Я знав її голос, мелодику мови, те, як вона дихала поміж фразами. Їй не було потреби рухатися. Я знав її манери, як вона ходила, дивний жест, яким вона здіймала руку до горла, коли сміялася. Я знав її з юнацьких років.
За кілька секунд я зрозумів, що малося на увазі в старих розповідях про її приголомшливу харизму. Мабуть, сам Домінатор відступав перед її палкою натурою.
Вона сколихнула мене, але з ніг не звалила. Хоча одна моя половина жадала її, інша пригадала роки проведені з Гобліном і Однооким. Коли маєш справу з чарами, все не так, як тобі здається. Так солодка, але все-таки ілюзія.
Вона пильно дивилася на мене, а я на неї. Нарешті:
-- От ми й зустрілися знову, -- голос виправдав всі мої очікування, а навіть більше. На додаток, в ньому вчувався гумор.
-- Так, зустрілися, -- прохрипів я.
-- Ти переляканий.
-- Ще б пак, -- може якийсь дурень і став би заперечувати. Може.
-- Ти поранений, -- вона наблизилася до мене. Я кивнув. Серце почало калатати швидше. – Я б не стала наражати тебе, якби це не було важливо.
Я знов кивнув, надто збентежений, щоб говорити. Цілковито спантеличений. Переді мною стояла Леді, найбільша лиходійка останніх століть, живе втілення Тіні. Чорна вдова в самому центрі павутини темряви, напівбогиня зла. Що могло бути настільки важливим для неї, що вона звернула увагу на когось такого, як я?
Повторюю, в мене були підозри, до яких я не хотів признаватися навіть перед самим собою. Мені бракувало досвіду важливих бесід з всякими шишками.
-- Хтось намагався вбити тебе. Хто?
-- Не знаю.
Поневолений на килимі. Зеленава нитка.
-- Навіщо?
-- Не знаю.
-- Знаєш. Навіть, якщо тобі здається, що ні.
В її досконалому голосі забринів кремінь.
Я прибув сюди, очікуючи найгіршого, а потрапив у власну мрію і виявився зовсім беззахисним.
В повітрі щось загуло. Над нею з’явилося жовте сяйво. Вона підійшла ближче, її обриси втратили чіткість – за винятком обличчя і жовтого світла. Обличчя збільшилося, стало величезним, зосередженим, щораз ближчим. Жовтий колір заповнив всесвіт. Я не бачив нічого, крім ока…
Око! Я пригадав Око з Захмарного Лісу. Спробував закрити обличчя рукою. Та не зміг поворухнутися. Здається, я закричав. Чорт. Я знаю, що закричав.
Лунали питання, яких я не чув. Відповіді переливалися в моїй голові різнокольоровою веселкою думок, немов краплини нафти, що розпливаються по поверхні нерухомої, кришталево чистої води. В мене не залишилося таємниць.
Жодних таємниць. Мені не вдалося приховати жодної думки, яку я коли-небудь мав.
Страх звивався в мені, як клубок переляканих змій. Признаю, я написав ті недоумкуваті фантазії, проте були в мене й сумніви, а інколи почуття огиди. Така грізна лиходійка, як Леді знищить мене за бунтарські думки...
Неправда. Вона почувалася в безпеці, бо була абсолютним злом. Навіщо їй придушувати питання, сумніви й страхи своїх слуг? В неї викликали сміх наше сумління і мораль.
Цим разом все було не так, як під час нашої зустрічі в лісі. Я не втратив пам’яті. Я просто не чув її запитань. Про них можна було здогадатися на основі відповідей про мої контакти з Поневоленими.
Вона полювала за чимось, про що я почав здогадуватися на Сходах Сліз. Я випадково потрапив у найбільш смертельну пастку, яку тільки можна собі уявити; з одного боку Поневолені, з іншого – Леді.
Темрява. І пробудження.
Вона стоїть у Вежі, споглядаючи на північ… Сльозинка, мов діамант, сяє на лагідному вигині її щоки.