— Я ніколи на нього довго не серджуся! Він знає. Скільки його не буде?
— Десять днів, можливо довше.
Десять днів! Меґі подивилася на поличку над ліжком. Там, гарно складені, стояли злі книжки, як вона їх потайки охрестила. Книжки, наповнені Резиними історіями: скляними чоловічками, русалками, вогняними ельфами, нічними жахами, білими жінками і всіма тими дивними створіннями, про яких їй розповіла мама.
— Гаразд. Я йому подзвоню. Я попрошу змайструвати для них скриню. Але ключ буде в мене.
Реза поцілувала її в чоло. А тоді обережно провела долонею по записнику на колінах Меґі.
— Чи є хтось, хто краще переплітає книжки за твого тата? — спитали її пальці.
Меґі всміхнулась і похитала головою.
— Ні, — прошепотіла вона. — Ні в цьому, ні в жодному іншому світі.
Реза пішла на кухню допомогти Даріусові та Елінор з вечерею. Меґі й далі сиділа на підвіконні, бо хотіла побачити, як садок Елінор заповнюватимуть тіні. Білочка з розпатланим настовбурченим хвостом прошмигнула через галявину. Дівчина пригадала Ґвіна, приручену куницю Вогнерукого. Дивно, але вона починала розуміти смуток на його порубцьованому обличчі.
Так, можливо, Мо правий. Вона занадто часто думає про світ Вогнерукого, занадто часто. Меґі навіть кілька разів читала вголос Резині історії, хоча знала, як це небезпечно. Хіба вона (якщо бути відвертою, такою відвертою, якою буваєш зрідка) потайки не плекала надії, що слова пропустять її? Що б зробив Мо, якби дізнався про ці намагання? Закопав би їх у садку чи викинув в озеро? Час від часу він погрожував так учинити з котами-приблудами, які прокрадалися в його майстерню.
«Так. Я зачиню їх на замок!» — подумала Меґі.
На вулиці спалахнули перші зірки.
Відразу, як Мо змайструє для них скриню. Скриня для її улюблених книжок заповнена по самі вінця. Вона червона, як дикий мак. Мо саме відсвіжив фарбу. Скриня для записників має бути іншого кольору, найкраще зеленою, як хаща. Накидки вартових у замку Тлустого князя також зелені?
Міль вдарилася об шибку і нагадала Меґі про блакитношкірих фей та найкращі Резині оповідки про фей: як вони зцілили обличчя Вогнерукого, коли Баста його порізав. Це була подяка за те, що Вогнерукий звільняв їхніх сестер з дротяних кліток, в які тих зачиняли гендлярі, продаючи чарівні створіння на ярмарках як талісмани. Далеко в хащу він через це… Досить!
Меґі притулила чоло до холодної шибки.
Досить.
«Я віднесу їх у майстерню Мо, — подумала вона, — негайно. І коли він повернеться, попрошу зробити новий записник — для історій про цей світ».
Дещо вона вже почала писати: про садок Елінор та її бібліотеку, про замок біля озера. Колись там жили розбійники, Елінор їй розповідала про них, завжди з багатьма кривавими подробицями, Даріус аж забував сортувати книжки, його очі збільшувалися від страху за грубими скельцями окулярів.
— Меґі, вечеря!
Голос Елінор загримів по сходах. У неї дуже потужний голос. Гучніший, ніж протитуманна сирена «Титаніка», казав Мо.
Меґі зіскочила з підвіконня.
— Вже йду! — гукнула вона крізь двері.
Тоді знов забігла до своєї кімнати, зняла записники з полички, один за одним, поки руки ледве їх утримували, і, балансуючи з ними по коридору, занесла в кімнату, де Мо облаштував бюро. Колись, як вона, Мо і Вогнерукий зупинилися в Елінор, то була спальня Меґі. З вікна цієї кімнати видно всипаний галькою майданчик перед будинком, ялинки, великий каштан і сіре комбі Елінор. Воно стояло там за будь-якої погоди, тому що бабця Меґі вважала, що автомобілі, якщо їх розпещувати гаражами, швидше іржавіють. Коли вони вирішили остаточно оселитися в Елінор, Меґі захотіла вікно, крізь яке видно садок. І ось тепер Мо в оточенні колекції старих путівників залагоджує паперову роботу в колишній спальні Меґі. Тоді Меґі ще не була в Каприкорновому селі, в неї ще не було матері, вона майже ніколи не сварилася з Мо…
— Меґі, де ти там? — Голос Елінор ставав нетерплячим. Віднедавна в неї болять руки й ноги, але вона не хоче йти до лікаря.
(— Що мені робити? — її єдиний коментар. — Хіба вони придумали пігулку від старості?)
— Вже спускаюся! — крикнула Меґі й обережно поклала записники на письмовий стіл. Дві книжки сповзли зі стосу і мало не перекинули вазу з осінніми квітами, яку Реза поставила перед вікном. Меґі впіймала її, і вода не вилилась на рахунки та чеки за бензин. З вазою в руці, пальцями, липкими від квіткового пилку, дівчина стояла перед вікном і раптом біля дороги між деревами побачила постать. Її серце затріпотіло, і ваза вислизнула з пальців.
Ну ось і доведено: Мо таки має рацію.