Безбороді юнаки, немічні старигані, каліки та жебраки, мандрівні купці, які ще не чули, що в Омбрі не можна вторгувати й мідяка, або справляли свої ґешефти з п'явками з замку, — тільки їх і можна тепер здибати на колись колоритних вуличках. Жінок із червоними, заплаканими очима, дітей-безбатченків, чоловіків, що жили по той бік хащі й шукали молоденької вдови або занедбаної майстерні, і солдатів. Так, солдатів в Омбрі не бракувало. Вони хапали собі все, що хотіли, день у день, ніч у ніч. Жоден дім не був у безпеці від них. Вони називали ті побори репараціями — і хіба не мали слушності? Зрештою, напасником був Козимо, найгарніше, найневинніше створіння Феноліо (принаймні він так думав). Тепер він мертвий лежить у саркофазі, що його звелів підготувати Тлустий князь для свого сина, а небіжчика зі спаленим обличчям, що доти лежав у ньому (мабуть, справжнього, першого Козимо), поховали на цвинтарі над містом серед його підданих, у непоганому, на думку Феноліо, місці, принаймні наполовину менш самотньому, ніж склеп під замком. А втім, Мінерва стверджувала, що Віоланта щодня спускалася туди, формально — щоб начебто оплакати полеглого чоловіка, а насправді (принаймні ходила така чутка) — щоб зустрітися там зі своїми шпигунами. Це означає, що Бридка ніколи не мала потреби платити своїм шпигунам. Ненависть до Миршавця приводила їх до неї десятками. Аякже. Досить тільки поглянути на того недолюдка, напахченого ката з курячими грудьми, намісника з ласки свого свояка. Кожне яйце, якому домальовували обличчя, одразу мало дивовижну схожість із Миршавцем. О ні, Феноліо не вигадав його! І в цьому випадку Миршавець цілком самостійно створив свою сюжетну лінію.
Згідно з першим указом намісника коло міської брами вивісили список покарань, що їх відтепер мали призначати в Омбрі за різні злочини, і то з малюнками, щоб і ті, хто не вміє читати, зрозуміли, що їм загрожує. Одне око за те, одна рука за це, шмагання батогами й ганебний стовп, таврування, осліплення… Феноліо щоразу відвертався, проходячи повз той список, а коли разом з Мінервиними дітьми був змушений пройти ярмарковим майданом, де виконували більшість покарань, то закривав їм очі (дарма що Іво щоразу протестував). Але до них все одно долинали зойки. На щастя, в місті, де зникли чоловіки, небагато траплялося людей, яких ще можна покарати. Навіть чимало жінок покинули місто разом зі своїми дітьми, втекли якомога далі від хащі, що вже не захищала Омбру від князя по той бік від неї, від безсмертного Змієголова.
Так, Феноліо, безперечно, це була твоя ідея. Але дедалі гучнішали чутки, що Срібний князь мав небагато радості від свого безсмертя.
Хтось постукав у двері. Хто б це міг бути? Нехай йому біс, невже він усе забув? Звичайно! Де та клята записка, яку вчора вночі принесла ворона? Розенкварц на смерть перелякався, коли вона раптом заскочила у слухове вікно. Мортимер хоче приїхати до Омбри! Сьогодні! І хіба він не мав зустріти його коло замкової брами? Цей приїзд — страхітлива легковажність. На кожному розі висить опис Сойчиних прикмет. На щастя, той портрет анітрохи не схожий на Мортимера, але все-таки!
Постукали знову.
Розенкварц устромив пальця в келих із вином. Скляний чоловічок існує не на те, щоб відчиняти двері! «Орфей, безперечно, свої двері відчиняє не сам. Його новий охоронець, здається, такий великий, що насилу проходить у міську браму. Охоронець! Якщо я коли-небудь писатиму знову, — думав Феноліо, — я припишу велетня й попрошу Меґі прочитати мені про нього, отоді я побачу, що скаже на це телепень».
У двері вже нетерпляче загрюкали.
— Агов, я вже йду! — Шукаючи штанів, Феноліо перечепився за порожній глечик. Він насилу підвівся. Як болять кістки! Клята старість. Чому він не написав оповідки, де люди були б вічно молоді? «Бо була б нудна, — подумав він, стрибаючи до дверей, устромивши одну ногу в штани, що волочились по дорозі. — До смерті нудна».
— Вибач, Мортимере! — гукнув він. — Скляний чоловічок не розбудив мене вчасно.
Розенкварц лайнувся позаду, але голос, що відповів з-за дверей, належав не Мортимеру, хоча був майже не менш гарний. Орфей! Про вовка помовка! Чого йому треба тут? Хоче поскаржитися, що Розенкварц шпигував у нього? «Якщо тут хто й має причину скаржитись, то це я, — думав Феноліо. — Зрештою, це він плюндрує й перекручує мій сюжет! Жалюгідний Недотепа, Жовторотий, Волова Жаба, Шпана!» Феноліо мав багато прізвиськ для Орфея, і всі вони були неласкаві.