— Чорний Принц наглядатиме за Меґі, — заспокоював його Вогнерукий, але турбота ніколи не покидала обличчя Мо, поки вони далі й далі їхали на південь.
Здебільшого всі мовчали, кожен поринув у думки та спогади. Тільки Якопо озивався інколи дзвінким голосочком, вимагаючи, як і завжди: «Я голодний!»; «Я хочу пити!» «Коли ми вже доїдемо?»; «Ти думаєш, Миршавець убив дітей і розбійників?» Відповідала йому щоразу мати, дарма що інколи відсутнім голосом. Озерний замок поєднав їх обох — спільним страхом і темними спогадами, а найміцнішою сполучною ланкою став, мабуть, учинок Якопо, що зробив те, задля чого Віоланта приїхала до замку. Змієголов помер. Але Вогнерукий був певен, що Віоланта довіку все одно відчуватиме позаду, мов тінь, свого батька, можливо, знала про це й вона сама.
Та й Чарівновустий узяв із собою Сойку. Йому здавалося, ніби Сойка їде верхи поряд із ним, і Вогнерукий не вперше запитував себе, чи не є вони обидва двома обличчями однієї людини. Хоч якою могла бути відповідь, палітурник любив цей світ не менше, ніж розбійник.
Першої ночі, коли вони зупинилися на спочинок під деревом, з голого гілля якого падали пухнасті жовті квіти, ластівка повернулася знову, дарма що Реза викинула останні насінини в озеро. Вона перетворилася на пташку уві сні й сіла на заквітчану гілку, де місячне сяєво посріблило їй пір’я. Вогнерукий розбудив Чарівновустого, коли побачив її вгорі, і вони обидва пильнували внизу під деревом, аж поки ластівка вранці знову опустилася на землю й перетворилася поміж ними в жінку.
— Що станеться з дитиною? — перелякано запитала вона.
— Вона мріятиме про вміння літати, — відповів Чарівновустий.
Так само, як палітурник і далі мріяв про розбійника, а розбійник — про палітурника, і Вогнеходець завжди мріяв про вогонь та шпільманку, що може танцювати, наче полум’я. Можливо, цей світ, зрештою, складався із мрій, а старий Феноліо лише знайшов слова для них.
Реза плакала, коли вони дійшли до печери й побачили, що вона безлюдна, але Вогнерукий помітив коло входу знак Здорованя — пташку, намальовану сажею, і під тим знаком викопали записку, яку Дорія вочевидь лишив своєму старшому братові. Вогнерукий уже чув про дерево з гніздами, про яке розповів Дорія в записці, але ще ніколи не бачив його навіч.
Цілі два дні шукали вони дерево, і Вогнерукий першим помітив велетня. Він схопив за вузду коня Чарівновустого, а Реза перелякано притисла руку до вуст. Натомість Віоланта дивилася на велетня, мов зачарована дитина.
Велетень тримав у руці Роксану, немов вона теж стала пташкою. Бріана зблідла, побачивши матір між могутніми пальцями, але Вогнерукий спішився й пішов до велетня.
Між його могутніми ногами стояв Чорний Принц, поряд із ним і ведмідь. Чорний Принц кульгав, коли рушив назустріч Вогнерукому, але його обличчя давно вже не було таким щасливим.
— Де Меґі? — запитав Чарівновустий, коли Принц обняв і його, і Батист показав на дерево.
Вогнерукий доти ще ніколи не бачив такого дерева, навіть у дикому серці непрохідної хащі, і хотів одразу вибратися нагору, до гнізд і прикрашеного крижаними квітами гілля, на якому, мов птахи, сиділи жінки та діти.
Меґі погукала згори батька, й Чарівновустий, коли вона почала спускатися по линві вздовж стовбура, поліз їй назустріч із такою невимушеністю, наче все життя мешкав на деревах. Натомість Вогнерукий відвернувся й дививсь на Роксану. Вона прошепотіла щось велетню, і той зсадив її на землю так обережно, наче вона могла розбитися. Вогнерукий хотів, щоб він уже ніколи не забув Роксанине ім’я. Він проситиме вогонь випекти його у своєму серці, щоб білі жінки не стерли його. Роксана. Вогнерукий міцно обняв її, велетень приглядався до них зверху очима, в яких, здавалося, міняться всі барви світу.
— Озирнися, — прошепотіла Роксана, і Вогнерукий побачив, як Чарівновустий пригорнув доньку й витирає їй сльози з обличчя. Побачив, як Книгогризка підбігла до Рези, — в ім’я всіх фей, як її звати? — а Туліо припав волохатим обличчям до Віолантиної сукні, Здоровань мало не задушив Чарівновустого в обіймах, Фарид…
Фарид.
Він стояв поряд і приховав пальці ніг свіжим снігом. Він і досі не мав взуття і, здавалося, виріс, правда?
Вогнерукий підступив до нього.
— Бачу, ти добре піклувався про Роксану, — похвалив він. — А вогонь слухався тебе, поки мене не було?
— Він завжди слухався мене! — Справді, Фарид таки виріс. — Я боровся з Вороном.
— Ти ба!
— Мій вогонь поглинув його вогонь!
— Справді?
— Так, я виліз на велетня і скидав вогонь на Ворона зверху. А потім велетень зламав йому карк.