— Чого це ти? — Феноліо й далі міцно тримав Мо, мов боявся, що він знову піде до ганебного стовпа. — Невже хочеш, щоб варта обкачала в гною твою голову? Так? А може, її ще й на піку настромлять!
— Феноліо, там були вогненні ельфи. Вони пропікали йому шкіру! — хрипким від гніву голосом виправдовувався Мо.
— Думаєш, мені треба пояснювати? Це я винайшов тих створінь. Хлопець витерпить їх. Мабуть, якийсь злодій, а більше я й знати нічого не хочу.
Мо вивільнився з рук Феноліо і так швидко обернувся до нього плечима, наче був змушений стриматися, щоб не вдарити знайомця. Поглянув на вартових та їхню зброю, на замкові мури й ганебний стовп, немов добирав способу, як можна знищити те все. «Мо, не дивися на варту!» — думала Меґі. Це найперше, чого її навчив Феноліо в цьому світі: не дивитися прямо на жодного солдата, на жодного шляхтича, ні на кого, кому дозволено ходити зі зброєю.
— Чарівновустий, може, зіпсувати їм апетит на його шкіру? — втерся Фарид між Мо і Феноліо.
Проноза форкнув на старого, немов відкривши в ньому причину всього зла в цьому світі. Та Фарид уже біг, не чекаючи відповіді Мо, до ганебного стовпа, де ельфи давно знову напалися на шкіру юнака. Черкнувши нігтем, Фарид порснув іскрами, що обпалили їм лискучі крила, і вони з лютим дзижчанням повтікали геть. Один з вартових узяв списа, але, перше ніж вояк ворухнувся, Фарид намалював пальцем вогненного василіска на замковому мурі, вклонився варті, що, не вірячи власним очам, вирячилась на гербову тварину свого пана, і недбало знову підійшов до Мо.
— Украй відчайдушний учинок, мій любий, — несхвально буркнув Феноліо, але Фарид не зважав на нього.
— Чарівновустий, навіщо ти прийшов сюди? — запитав він стишеним голосом. — Це небезпечно! — Проте його очі світилися. Фарид полюбляв небезпечні пригоди й любив Мо за те, що той був Сойкою.
— Я хотів побачити кілька книжок.
— Книжок? — Фарид подивився так розгублено, що Мо мимоволі розсміявся.
— Так, книжок. Дуже своєрідних книжок. — Він глянув на найвищу замкову башту. Меґі точно описала йому, де шукати майстерню Бальбулюса.
— А що поробляє Орфей? — Мо знову зиркнув на варту, що якраз перевіряла товар одного різника, — навіщо, солдати, здається, й самі до ладу не знали. — Я чув, він багатіє й багатіє.
— Аякже! — Фарид рукою погладив Меґі по плечах. У присутності Мо він завжди бентежився й виявляв свою ніжність не так очевидно. Фарид дуже поважав її батька. Але Мо, звичайно, помітив, що Меґі зашарілася.
— Багатіє, а для Вогнерукого й досі нічого не написав! Йому в голові тільки скарби і те, що можна продати Миршавцеві: рогаті вепри, золоті болонки, павуки-метелики, листяні чоловічки і все інше, що він вигадує.
— Павуки-метелики? Листяні чоловічки? — Феноліо стривожено глянув на Фарида, той нічого не помітив.
— Орфей хоче поговорити з тобою! — шепнув він Мо. — Про білих жінок. Будь ласка, зустрінься з ним. Можливо, ти знаєш те, що допоможе йому повернути Вогнерукого!
Меґі побачила співчуття на обличчі Мо. Він, як і дочка, майже не вірив, що Вогнерукий коли-небудь повернеться.
— Дурниці, — відмахнувся він, поки його рука мимоволі схопилася за місце, куди влучила Мортола. — Я не знаю нічого. Нічого, чого б не знали всі.
Вартові пропустили різника, і один з них знову став приглядатися до Мо. На замковому мурі й далі горів василіск, намальований на камені Фаридовою рукою.
Мо повернувся плечима до солдатів.
— Слухай, — шепнув він Меґі, — не слід було брати тебе з собою. А що, як ти лишишся з Фаридом, поки я піду до Бальбулюса? Він може завезти тебе до Роксани, і я зустрінуся там з тобою і Резою.
Фарид обняв Меґі за плечі.
— Атож, ходімо. Я приглядатиму за нею.
Проте Меґі різко скинула його руку. Їй не подобалося, що Мо хоче піти сам, хоч і визнавала несамохіть, що з набагато більшою охотою лишилася б із Фаридом. Вона так скучила за його обличчям.
— Приглядатимеш? З якої речі ти маєш приглядати за мною? — гостріше, ніж намірялася, заперечила Меґі. Якою дурепою стаєш, закохавшись!
— Атож, вона має слушність. За Меґі ніхто не мусить приглядати. — Мо лагідно забрав вузду з її рук. — Коли подумати як слід, вона частіше приглядала за мною, ніж я за нею. Я скоро повернуся, — сказав він доньці. — Обіцяю тобі. І жодного слова матері, гаразд?
Меґі тільки кивнула головою.
— Не дивися на мене з такою тривогою! — благально прошепотів Мо. — Хіба не співають у піснях, що Сойка навряд чи здатний щось зробити без своєї вродливої доньки? Отже, без тебе я викликатиму менше підозр!