— Так, але ж пісні брешуть, — прошепотіла Меґі у відповідь. — Сойка не має доньки. Він не батько. Він розбійник.
Мо пильно подивився на доньку. Потім поцілував у чоло, наче міг прогнати отак її щойно сказані слова, й пішов до замку разом з Феноліо, що вже нетерпляче чекав його.
Меґі не спускала з батька очей, поки він стояв коло вартових. У чорному вбранні він видавався справжнім чужинцем — палітурником з якогось далекого-далекого краю, що подолав усю безмірну відстань від нього, щоб малюнки славетного Бальбулюса мали нарешті належну оправу. А кого цікавить, що на цьому довгому шляху він став розбійником?
Фарид узяв Меґі за руку, тільки-но Мо обернувся до них плечима.
— Твій батько сміливий, наче лев, — прошепотів він, — але, як на мене, трохи схиблений. Я б нізащо не зайшов у браму, та ще й задля кількох книжок!
— Ти не розумієш, — тихенько відповіла Меґі. — Задля чогось іншого, крім книжок, він і не прийшов би сюди. — Тут вона помилялася, але дізналася про це лише згодом.
Солдати пропустили поета і палітурника. Мо востаннє глянув на Меґі, перш ніж зникнути в брамі, високій брамі з залізними опускними ґратами, з понад двома десятками гострих, як списи, вістер, що націлювались на кожного, хто проходив під ними. Відколи в замку жив Миршавець, він звелів опускати ті ґрати, тільки-но звечоріє або якщо в замку бамкне на сполох дзвін. Меґі одного разу чула сигнал тривоги і тепер, коли Мо зник між грубезних мурів, мимоволі вслухалася, чи не забамкають дзвони, не загуркочуть ланцюги, опускаючи ґрати, не встрянуть у землю залізні вістря…
— Меґі! — Фарид узяв її підборіддя й повернув обличчям до себе. — Повір мені! Я б давно прийшов до тебе, але Орфей цілими днями змушував мене копати, а вночі я прокрадався на Роксанин хутір. Вона майже щоночі ходить туди, де заховала Вогнерукого, я знаю! Але щоразу викриває мене раніше, ніж я можу вистежити її. Її дурного гусака можна підкупити булочкою з родзинками, але якщо мене не вкусить Лінчетто в її стайні, то викаже Ґвін. Роксана пускає його тепер навіть до хати, тоді як раніше жбурляла в нього каміння!
Про що він каже? Меґі не хотіла, щоб він розповідав про Вогнерукого чи Ґвіна. «Якщо ти тужив за мною, — не могла не думати Меґі, — чому ж бодай раз не прийшов до мене, замість прокрадатися до Роксани? Бодай однісінький раз. На це є тільки одна відповідь. Бо тужив за нею вдвічі менше, ніж за ним. Він любить Вогнерукого дужче, ніж її. Він любив би його навіть мертвого».
А проте вона дозволяє йому цілувати себе, хоча вони лише на кілька кроків відійшли від юнака, що й далі, з вогненними ельфами на шкірі, був припнутий до ганебного стовпа.
«Тільки не кажи, що до таких видовищ можна звикнути…»
Меґі помітила Ворона тільки тоді, як він уже стояв коло вартових.
— Що там? — запитав Фарид, коли дівчина пильно дивилася понад його плечем. — А, Ворон. Атож. Він частий гість у замку. Паскудний зрадник! Щоразу, як побачу його, мені кортить перерізати йому горло!
— Треба попередити Мо!
Вартові пропустили вогнедува, мов давнього знайомого. Меґі ступила один крок до них, але Фарид потяг її назад.
— Куди ти? Він не побачить твого батька! Замок великий, а Чарівновустий пішов до Бальбулюса. Ворон туди вже точно не заблукає! Він має три коханки серед придворних дам, тож і піде до них, якщо Якопо не перестріне його. Ворон має давати йому дві вистави на день, але й досі він кепський вогнедув, хоч би що там казали про нього та його вогонь. Нікчемний нишпорка! Цікаво, чому Чорний Принц — або твій батько — не вбили його. Чого ти так дивишся на мене? — запитав він, помітивши приголомшений погляд Меґі. — Хіба, зрештою, Чарівновустий не вбив Басту? Не те, що я бачив це навіч…
Меґі дивилася на замкову браму. Їй здавалося, ніби вона чує голос Мо: «Коли Ворон бачив мене востаннє, я був напівмертвий. Крім того, йому краще не прагнути зіткнутися зі мною».
«Сойка. Припини називати його так! — думала Меґі. — Припини!»
— Ходімо! — схопив її за руку Фарид. — Чарівновустий казав, що я маю привести тебе до Роксани. Ну й зрадіє вона, побачивши мене! Але, можливо, завдяки тобі не сваритиметься.
— Ні. — Меґі вивільнилася з Фаридової руки, але потім знову намацала її, щоб узятися. — Я лишуся тут. Аж поки Мо вийде знову.
Фарид зітхнув і відвернув очі, але знав її досить добре, щоб не суперечити.
— Дива! — проказав він стишеним голосом. — Якщо я добре знаю Чарівновустого, він розглядатиме ті кляті книжки цілу вічність. Тож дай я принаймні цілуватиму тебе, бо інакше варта скоро запитає, чого ми тут стовбичимо.