— Чорний одяг? — Принц повів очима в бік Мо. — Навіщо?
— Одяг палітурника. Адже це й досі моє ремесло, невже ти забув? Крім того, чорне вночі — добре маскування. А тут… — Мо скинув замащену кров’ю сорочку, — мені, мабуть, краще все фарбувати в чорне. Бо інакше навряд чи можна вдягнути що-небудь ще раз.
Принц замислено дивився на Мо.
— Кажу тобі ще раз, навіть коли не хочеш слухати. Побудь тут кілька днів. Забудь про зовнішній світ, так само, як він забув про цей хутір.
Турбота на похмурому обличчі зворушила Мо, і якусь мить він майже відчував спокусу повернути клунок Батистові. Але тільки майже. Коли Принц пішов, Мо заховав сорочку і забруднені кров’ю штани в колишній пекарні, яку перебудував собі на майстерню, і переодягся в чорне. Вбрання бездоганно підійшло йому, і до хати він зайшов уже в ньому. Разом із ранком, що зазирав у вікна без шибок.
Меґі й Реза ще спали. Якась фея заблукала аж у кімнату Меґі. Кількома тихими словами Мо приманив її собі на руку.
— Ви тільки подивіться, — не раз казав Хапало, — навіть кляті феї люблять його голос. Тож я справді єдиний, кого він не зчарував.
Мо підніс фею до вікна й пустив її пурхати надворі. Потім натягнув ковдру Меґі на плечі, як і кожної ночі, коли в кімнаті вони були тільки вдвох, і задивився на її обличчя. Коли Меґі спала, то видавалася зовсім юною, а прокинувшись, немов дорослішала. Крізь сон вона прошепотіла якесь ім’я. Фарид. Чи людина стає вже дорослою, закохавшись уперше?
— Де ти був?
Мо обернувся й побачив Резу, що стояла в одвірку і протирала заспані очі.
— Спостерігав, як танцюють уранці феї. А ночі стають дедалі холодніші. Невдовзі вони навряд чи полишатимуть свої гнізда.
У цих словах, хай там як, не було ніякої брехні. А рукав чорної курточки був досить довгий, щоб приховати різану рану на передпліччі.
— Ходімо, інакше розбудимо нашу дорослу доньку. — Мо повів Резу до кімнати, де вони спали.
— Що це за вбрання?
— Професійний одяг палітурника. Батист мені пошив. Чорний, наче чорнило. Він личить мені, еге ж? Я просив його пошити що-небудь і тобі з Меґі. Скоро тобі знадобиться нове вбрання.
Мо поклав руку на Резин живіт. Ще годі було щось помітити. Там була ще одна дитина, принесена зі старого світу, але помічена тільки в цьому. Не минуло й тижня, як Реза розповіла йому про неї.
— Кого ти хочеш — сина чи доньку?
— Хіба це залежить від мого бажання? — запитав Мо у відповідь і спробував собі уявити, як воно — знову тримати в руці крихітні пальчики, такі крихітні, що навіть не здатні охопити його великий палець. Якраз вчасно — до того, як Меґі так подорослішає, що він навряд чи зможе й далі називати її дитиною.
— Мене нудить ще більше. Я поїду завтра до Роксани. Певне, вона порадить що-небудь.
— Певне, що так, — пригорнув Мо дружину.
Мирні дні. Криваві ночі.
Приписане срібло
Оскільки тішився він темними речами,
То за надійними віконницями днями
В просяклій вогкістю кімнаті голубій
Він свій улюблений роман читав собі.
Були там і ліси, й жовтаві небокраї,
І з плоті буйний цвіт у зоряному гаї.
Орфей копав не сам. Він стояв чистенький та ошатний і приглядався, як пріє Фарид. Він велів йому копати в двох місцях, а яма, де тепер працював Фарид, була вже така глибока, що сягала йому по груди. Земля була мокра й важка. Кілька останніх днів ішли рясні дощі, і лопата, яку дав йому Бугай, не годилася. Крім того, над Фаридовою головою висів повішений. Зимний вітер розхитував його на прогнилій мотузці. А що, коли він упаде й накриє його своїми смердючими кістками?
На шибениці праворуч висіли ще три сумні постаті. Новий намісник полюбляв вішати. Адже з волосся повішених Миршавець наказував виготовляти собі перуки, і вдови Омбри шепотілися, що невдовзі з цієї причини мають повішати й багато жінок…
— Чого ти там копаєш так довго? Таж скоро розвидниться! Ану порпайся швидше! — гримнув на Фарида Орфей і скинув ногою в яму один з черепів, що громадилися під шибеницею, мов страхітливі плоди.
Невдовзі таки розвиднілося. Клятий Сироголовий! Примусив його копати майже цілісіньку ніч! Ох, якби він тільки міг скрутити йому в’язи!
— Швидше? Тож нехай мене бодай раз підмінить і покопає твій диво-охоронець! — гукнув знизу Фарид. — Для такої роботи його м’язи не менш придатні!
Бугай склав на грудях грубі, дебелі руки і зневажливо засміявся. Орфей надибав цього велетня на ярмарку. Він тримав пацієнтів одного цирульника, коли той висмикував запалені зуби.