— Що ти там знову базікаєш? — чванькувато кинув Орфей, коли Фарид запитав, навіщо йому потрібний ще один слуга. — В Омбрі навіть лахмітники позаводили собі охоронців, незважаючи на всю челядь, що товчеться навколо них на вулицях. А я ж значно багатший від них!
Тут Орфей, безперечно, мав слушність, тож, оскільки він платив більше, ніж цирульник, а в Бугая вже боліли вуха від усіх жалісливих криків, він без жодного слова пішов разом з ними. Його звали Ос, надто вже коротке ім’я для такого здоровила, дарма що чудово пасує кожному, хто розмовляє так рідко, що Фарид спершу міг би заприсягтися, що в тій огидній пащі немає язика. Зате жерла та паща незмірно більше, і Бугай дедалі частіше ковтав одним духом і те, що Орфеєві служниці подавали Фаридові. Спершу Фарид ще скаржився, а коли згодом Ос перестрів його за ті скарги на сходах у погріб, волів лягати спати з бурчанням у животі або крав собі щось на базарі. Атож, Бугай зробив Фаридове життя на Орфеєвій службі ще тяжчим. Він то запихав жменю скляних скалок у його солом’яний матрац, то перечіплював його наприкінці сходів, то зненацька щосили смикав за чуба… Оса завжди доводилося стерегтись. Тільки вночі Фарид мав спокій від нього, коли той покірно, наче пес, спав перед Орфеєвою кімнатою.
— Охоронці не копають! — пояснив Орфей знудженим голосом, нетерпляче походжаючи між уже викопаними ямами. — А якщо ти й далі так тягтимеш час, нам негайно знадобиться охоронець. Ще до полудня сюди привезуть вішати двох браконьєрів!
— Отакої! Я ж тобі завжди казав: дай нам знайти скарби одразу за твоїм домом! — Натомість Орфей полюбляв шибениці, цвинтарі й спалені садиби — місця, де Фарид тремтів і здригався. Ні, Сироголовий не боявся привидів, тут уже годі заперечити. Фарид стер собі піт з чола. — Принаймні ти міг би точніше описати, під якою самою клятою шибеницею лежить скарб. І навіщо, нехай йому біс, копати так глибоко?
— Не так уже й глибоко. За моїм будинком! — Орфей зневажливо сплюнув пухкими, як у дівчини, вустами. — Як оригінально! Це ж нечувана річ, щоб таке пасувало до цієї оповідки! Та Феноліо ніколи б не пішов на таке безглуздя! Але навіщо я тобі пояснюю це щоразу? Все одно ти нічого не розумієш.
— Невже? — Фарид так глибоко увігнав лопату в мокру землю, що вона стала сторч. — Але одне я зрозумів чудово. Ти приписуєш собі скарб за скарбом, удаєш багатого купця й волочишся за кожною спідницею в Омбрі, а Вогнерукий тим часом і далі серед мертвих!
Фарид відчув, як на очі йому знову набігли сльози. Біль і досі був такий гострий, як і тієї ночі, коли Вогнерукий загинув за нього. Якби ж він міг забути те застигле обличчя! Якби ж він пам’ятав тільки те, яким Вогнерукий був у житті, але щоразу він бачив, як той, німий і холодний, з замерзлим серцем лежить у заваленій копальні.
— Мені шкода, що я змушений грати роль твого слуги! — крикнув він знизу Орфеєві, забувши у гніві навіть про повішених, які, звичайно, не хотіли б, щоб на місці їхньої смерті здіймався галас. — Ти не виконав своїх зобов’язань, не дотримав нашої угоди! Ти влаштувався в цьому світі, мов сир у маслі, замість повернути нарешті Вогнерукого. Ти поховав його, як і решту! Феноліо правду казав: з тебе користі, як від напахченого свинячого міхура! Я скажу Меґі, що вона має послати тебе назад! Вона так і вчинить, ось побачиш!
Ос очима запитав Орфея. Його погляд благав про дозвіл схопити Фарида і на найзеленішій луці потовкти його так, щоб і він позеленів та посинів, та Орфей не зважав на нього.
— Ох, знову за рибу гроші! — проказав він, насилу опанувавши свій голос. — Неймовірна, незрівнянна Меґі, донька не менш чарівного батька, що нині відгукується на пташине ім’я й ховається зі зграєю вошивих розбишак у лісі, а тим часом шпільмани-голодранці складають про нього пісні за піснями!
Орфей поправив окуляри і глянув на небо, неначе хотів поскаржитися йому на таку незмірну й недоречну пошану. Він любив жартівливе прізвисько, яке приліпили йому завдяки окулярам: Чотириокий. В Омбрі це прізвисько шепотіли з огидою і страхом, і це ще дужче подобалося Орфеєві. Крім того, окуляри правили за доказ, мовляв, уся брехня, яку він розповідав про своє походження, чистісінька правда: що він родом з далекої заморської країни, всі князі якої чотириокі, і це дає їм змогу читати думки своїх підданих. Що він, позашлюбний син тамтешнього короля, був змушений утікати від рідного брата, коли його дружина запалала до нього безсмертним коханням.
— Присягаюсь книжковим Богом! Що за жалюгідна вигадка! — вигукнув Феноліо, коли Фарид переповів її Мінервиним дітям. — У цього хлопця не голова, а горщик смальцю! Жодної оригінальної думки немає в його масному мозку. Він може хизуватися тільки чужими ідеями!