— Це Ґвін, — пояснив Вогнерукий. — Як хочеш, можеш почухати йому за вушками. Він поки що дуже сонний, не вкусить.
— А взагалі він кусається? — поцікавилась Меґі.
— Принаймні на твоєму місці, — озвався Мо, знов сідаючи за кермо, — я тримався б від цієї малої бестії якнайдалі.
Але Меґі, коли бачила будь-яку тварину, не могла втриматися, щоб її не погладити, навіть якщо в тієї були отакі гострі зуби.
— Це куниця чи щось таке, еге ж? — спитала вона, обережно погладжуючи пучками заокруглене вушко тваринки.
— Та щось із тієї породи. — Вогнерукий дістав з кишені штанів сухарика й стромив його в рот тваринці.
Поки вона хрумкала сухарика, Меґі покуйовдила їй шовковисте хутро на голівці й раптом відчула під ним, просто за вушками, щось тверде — малесенькі ріжки. Дівчинка вражено відсмикнула руку.
— Хіба куниці мають ріжки?
Вогнерукий підморгнув їй, запустив Ґвіна знов до заплічника й відповів:
— Ця має.
Меґі збентежено спостерігала, як він затягує ремінця на заплічнику. Здавалося, вона все ще відчувала під пальцями маленькі Ґвінові ріжки.
— Мо, а ти знав, що куниці мають ріжки? — нарешті спитала вона.
— Ет, то Вогнерукий приліпив їх тому малому кусючому чортеняті сам. Для своїх фокусів.
— Яких фокусів? — Меґі, нічого не розуміючи, звела очі на батька, потім на Вогнерукого.
Але Мо лише мовчки запустив двигуна, а Вогнерукий поскидав чоботи, які, схоже, побачили світу не менше, ніж його сумки, а тоді, глибоко зітхнувши, випростався на ліжку Меґі.
— Годі балачок, Чарівновустий, — промовив він, перше ніж заплющити очі. — Я ж бо не відкриваю твоїх таємниць, тож і ти не вибовкуй моїх. До того ж для цього треба, щоби спершу стемніло.
Меґі ще добру годину сушила собі мозок тим, що могла б означати ця відповідь. Та ще дужче непокоїло її інше.
— Мо, — нарешті озвалася вона, коли Вогнерукий у неї за спиною захропів, — а що потрібно від тебе… отому Каприкорнові? — Вимовляючи це ім’я, вона стишила голос, немовби не хотіла, щоб воно пролунало так лиховісно.
— Книжку, — відповів батько, не відриваючи погляду від дороги.
— Книжку? То чом же ти її не віддаси?
— Бо не можна. Скоро я тобі це поясню, але не тепер. Гаразд?
Меґі поглянула у вікно. Світ, що пропливав за ним, був уже чужий — чужі будинки, чужі дороги, чужі поля. Навіть дерева й небо мали якийсь чужий вигляд. Але до цього Меґі вже звикла. Ще ніде й ніколи Меґі не почувалася по-справжньому вдома. Її домівкою був Мо, її книжки та ще оцей автобусик, що перевозив їх з одного чужого місця до іншого.
— А ота тітка, до якої ми їдемо… — знов озвалася Меґі, коли вони в’їхали в безкінечно довгий тунель. — Чи має вона дітей?
— Ні, — відповів Мо. — І, боюся, вона їх не дуже й любить. Але, як я вже й казав, ви з нею знайдете спільну мову.
Меґі зітхнула. Вона саме згадала кількох своїх тіток, з якими так і не знайшла спільної мови.
Пагорби переходили в гори, схили обабіч дороги ставали чимдалі крутіші, а будинки згодом почали здаватися не просто чужими, а якимись дивними. Щоб збавити час, Меґі заходилася лічити тунелі, та коли дев’ятий проковтнув їхнього автобусика, а світло попереду все не з’являлося й не з’являлося, дівчинка заснула. Їй снилися куниці в чорних куртках і книжка, загорнена в бурий папір.
Будинок, повен книжок
— Мій парк — це мій парк, — промовив Велет. — Нехай це затямлять усі. І ніхто, крім мене, тут не гратиметься.
Прокинулася Меґі через те, що довкола запала тиша.
Монотонне гудіння двигуна, яке заколисало її, змовкло, а місце водія було порожнє. Меґі не відразу пригадала, чому спить не в своєму ліжку. Вітрова шибка була всіяна слідами від мошки. Мікроавтобус стояв перед залізними ворітьми, численні шпичаки яких, тьмяно поблискуючи, навіювали страх. Здавалося, ці ворота були суціль із таких шпичаків, і вони тільки й чекали на те, що хтось спробує перелізти через них, зачепиться й зависне, дригаючи руками й ногами. Дивлячись на них, Меґі згадала про одну зі своїх улюблених книжок про самозакоханого Велета, який не пускав до свого парку дітей. Саме такими вона й уявляла собі його ворота.
Мо з Вогнеруким стояли на дорозі. Меґі вийшла з мікроавтобуса й рушила до них. Праворуч від дороги густо порослий деревами схил круто спускався до великого озера. Пагорби на його протилежному березі здіймалися просто з води — наче гори, що потонули в озері. Вода була майже чорна: у небі вже розливався вечір, і його темрява відбивалась у хвилях. У будинках над озером спалахували перші вогні, нагадуючи світлячків або зорі-падалиці.