— Гарно, правда ж? — Мо обійняв Меґі за плечі. — Ти ж бо любиш історії про розбійників. Бачиш он там руїни замку? Колись у тому замку хазяйнувала горезвісна ватага розбійників. Треба буде розпитати про них в Елінор. Вона про це озеро знає все.
Меґі лише кивнула головою й прихилилася до батькового плеча. Від стоми у голові в неї паморочилось, але на обличчі Мо вперше, відколи вони виїхали з дому, не було й тіні тривоги.
— А де ж вона живе? — спитала Меґі, ледве стримуючи позіхи. — Сподіваюся, не за цими шпичастими воротами?
— Саме за ними. Це вхід до її садиби. Враження справляє не вельми гостинне, чи не так? — Мо засміявся й потяг Меґі за собою через дорогу. — Елінор цими ворітьми так пишається! Побачила такі на картинці в якійсь книжці й замовила і собі.
— У книжці про парк самозакоханого Велета? — промурмотіла Меґі, зазираючи за химерно вигнуте пруття воріт.
— Самозакоханого Велета? — засміявся Мо. — Ні, гадаю, то була інша книжка. Хоч Елінор ще й як припала б до вподоби й та.
З одного й другого боку до воріт підступав високий живопліт, колюче віття якого затуляло все, що було за ними. Та й крізь пруття не було видно нічого цікавого, крім крислатих кущів рододендрону й широкої, висипаної гравієм алеї, що за кілька кроків губилася в них.
— Скидається на те, що родичка в тебе багатенька, еге ж? — шепнув Вогнерукий на вухо Меґі.
— Так, Елінор досить багата, — відказав Мо й відтяг Меґі від воріт. — Та, схоже, колись вона стане бідною, як церковна миша, бо всі свої гроші викидає на книжки. Боюся, за путящу книжку вона, не довго думаючи, й душу дияволу віддасть. — І він рвучко відчинив важкі ворота.
— Що ти робиш?! — стривожено вигукнула Меґі. — Так просто входити сюди не можна!
Біля воріт висіла табличка з написом, і хоча кілька літер уже сховалися за віттям живоплоту, на ній можна було прочитати:
Для Меґі це застереження звучало й справді не дуже привітно.
Але Мо тільки всміхнувся.
— Не бійся, — сказав він і штовхнув ворота ще раз. — На сигналізації в Елінор лише бібліотека. Елінор однаково, хто входить у ворота. Страхополохом її не назвеш, ні. Та до неї рідко хто й навідується.
— А собаки? — Вогнерукий заклопотано вдивлявся в чужий парк. — Такі ворота зазвичай стережуть штук три, не менше, здоровенних, як телята, й злих собацюр.
Та Мо лише похитав головою.
— Елінор собак ненавидить, — мовив він і рушив назад до мікроавтобуса. — Сідайте.
Тітчина садиба нагадувала скоріше ліс, аніж парк. Одразу за ворітьми алея завертала вбік, так наче хотіла взяти розгін, щоб вискочити на узвіз, а далі губилася серед темних ялин та каштанів. Вони росли обабіч неї так густо, що їхні крони утворювали своєрідний тунель. Меґі вже здавалося, що йому не буде кінця-краю, коли це дерева несподівано розступилися й автобусик виїхав на майданчик, висипаний гравієм і оточений дбайливо доглянутими трояндовими клумбами.
Перед будинком, більшим, аніж та школа, до якої Меґі ходила останнього року, на гравії стояв сірий «комбі». Дівчинка спробувала полічити вікна, але невдовзі від свого наміру відмовилася. Будинок був чудовий, хоча враження справляв досить непривітне, як і залізні ворота на в’їзді. Мабуть, через те, що вохристо-жовтий тиньк у вечірній сутінках здавався просто брудним. А зелені віконниці були зачинені, мабуть, тільки тому, що за сусідніми пагорбами вже причаїлася ніч. Мабуть. Але Меґі ладна була побитись об заклад, що ці віконниці рідко відчинялися й удень. Темні дерев’яні двері, що вели до будинку, нагадували дивно перекривлений рот, і Меґі, коли вони підійшли ближче, мимоволі схопила Мо за руку.
Вогнерукий закинув за спину потертого заплічника, де, певно, все ще спав Ґвін, і нерішуче рушив за ними. Коли Мо з Меґі ступили до порога, Вогнерукий спинився за кілька кроків позаду, насторожено переводячи погляд з одних віконниць на інші, ніби побоювався, що з котрогось із зачинених вікон за ними стежить господиня.
Біля вхідних дверей було невеличке заґратоване віконце — єдине, не затулене зеленими віконницями. Під ним висіла ще одна табличка: