Меґі стурбовано звела погляд на батька, але той лише підбадьорливо всміхнувся до неї й натис кнопку.
Меґі почула, як у великому будинку розлігся деренчливий дзвінок. Потім надовго запала тиша. Тільки з одного з рододендронових кущів, що росли навколо будинку, злетіла, невдоволено каркнувши, сорока, а кілька жирних горобців заходилися ще завзятіше клювати гравій, вишукуючи в ньому комах. Меґі саме кинула їм кілька крихт, що лишилися в кишені її куртки після якогось уже давно забутого пікніка, коли це двері різко відчинилися.
На порозі стояла жінка — старша, багато старша за Мо, хоча визначати вік дорослих Меґі не дуже й уміла. Її обличчя нагадало Меґі бульдожу морду, та, може, цієї хвилини в жінки просто був такий настрій. Вона була в світло-сірому светрі й попелясто-сірій спідниці, на короткій шиї — перлове намисто, а на ногах — повстяні пантофлі (якось Меґі довелося взути такі в одному замку, куди вони з Мо їздили на екскурсію). Уже сиві коси Елінор зібрала у високий вузол, але з нього на всі боки вибивалися пасма, так наче вона зачісувалася похапки й нетерпляче. Одне слово, Елінор не була схожа на жінку, яка надто часто заглядає на себе в дзеркало.
— Боженьку, Мортимере! Оце-то сюрприз! — вигукнула вона замість того, щоб привітатися. — Звідки ти тут узявся? — Голос у неї лунав досить грубо, хоча з її обличчя було видно, що вона цьому гостеві рада.
— Вітаю, Елінор! — сказав Мо й поклав руку на плече доньки. — А ти пригадуєш Меґі? Як бачиш, вона вже виросла.
Елінор спантеличено кинула погляд на дівчинку й промовила:
— Та бачу. Але ж на те вони й діти, щоб рости, чи не так? Якщо не помиляюся, в останні роки ні тебе, ні твоєї доньки бачити мені не випадало. І ось така несподівана честь — ти приїхав! Кому ж чи чому я маю за це дякувати? Невже ти нарешті надумав зглянутися над моїми бідолашними книжками?
— Угадала, — кивнув головою Мо. — Одна бібліотека скасувала замовлення — ти ж бо знаєш, у бібліотек завше катма грошей.
Меґі занепокоєно глянула на батька. Вона й не здогадувалася, що він уміє так переконливо брехати.
— Я так поспішав, — провадив Мо, — що не встиг знайти, де лишити Меґі, тож узяв її з собою. Я знаю, ти дітей не любиш, але Меґі не вимащує книжки повидлом і не вириває з них сторінок, щоб загортати дохлих жаб.
Елінор щось невдоволено буркнула й зміряла Меґі таким поглядом, немовби сподівалася від дівчинки будь-якої капості, незалежно від того, що сказав про неї батько.
— Коли ти привозив її востаннє, в мене так і свербіли руки зачинити її у хліві, — крижаним голосом проказала Елінор. — Сподіваюся, цього разу так уже не буде. — Вона ще раз зміряла Меґі поглядом з голови до ніг, мов небезпечного звіра, якого мала впустити в дім.
Меґі відчула, як від люті в неї спалахнуло обличчя. Їй захотілося додому або назад в їхній автобусик — байдуже куди, аби лиш не переступати поріг цієї огидної тітки, яка своїми крижаними баньками просто-таки наскрізь просвердлювала її.
Нарешті Елінор відпустила поглядом Меґі й подивилася на Вогнерукого, який усе ще збентежено стояв позаду.
— А оцей? — звернулася Елінор до Мо. — Хіба я і його знаю?
— Це Вогнерукий, мій… товариш.
Мабуть, лише Меґі й упало в око те, як батько на мить розгубився.
— Він має їхати далі, на південь. Та, може, ти дозволиш йому переночувати? Адже в тебе стільки кімнат…
— Тільки якщо його ім’я не вказує на те, як він обходиться з книжками, — відповіла Елінор. — Певна річ, на розкішний нічліг нехай не розраховує, йому доведеться вдовольнитися мансардою. За останні роки моя бібліотека так розрослася, що тепер майже всі кімнати для гостей заповнені книжками.
— І скільки ж у вас книжок? — поцікавилась Меґі. Вона-бо сама виросла серед стосів книжок, однак просто не могла уявити собі, що за кожнісіньким вікном такого величезного будинку — самі книжки.
Елінор знову зміряла її поглядом, цього разу вже не приховуючи зневаги.
— Скільки? — перепитала вона. — Гадаєш, я їх лічу, як ґудзики чи горошини? Книжок у мене багато, дуже багато. У кожній кімнаті їх стоїть стільки, що ти й за все життя не перечитаєш. А декотрі з них такі цінні, що я, не вагаючись, роздеру тебе, якщо ти бодай спробуєш до них доторкнутися. Але ж тато сказав, ти дівчинка розумна, тож тобі таке, звісно, й на думку не спаде, чи не так?
Меґі нічого не відповіла. Натомість уявила собі, як стає навшпиньки й тричі плює цій старій відьмі в очі.
А ось Мо засміявся й промовив:
— Ти зовсім не змінилася, Елінор! Язичок гострий, як ніж для паперу. Але попереджаю: якщо роздереш Меґі, я те саме зроблю з твоїми любими книжками!