— Я хотіла вибачитись перед тобою. — Меґі зверталася до Вогнерукого, але дивилась на матір, яка й далі сиділа на саркофазі.
— За що? — Вогнерукий усміхнувся своєю дивною усмішкою.
— За сьогоднішній вечір. За те, що я все ж таки читатиму.
«Як же розповісти їм обом про план Феноліо? Як?»
— Гаразд, ти вибачилась! — нетерпляче озвався зі сходів Баста. — Ходімо звідси, бо тут таке повітря, що твій голосок ще дужче охрипне.
Та Меґі навіть не обернулася. Вона з усієї сили вчепилась руками в ґрати й сказала:
— Ні. Я хочу побути тут іще. — (Може, на думку їй що-небудь таки спаде — кілька слів, які не викличуть підозри…) — Я тут вичитала ще декого, — знову звернулася вона до Вогнерукого. — Олов’яного солдатика.
— Он як?! — Вогнерукий знов усміхнувся.
Дивно, але цього разу його усмішка не видалася їй ні загадковою, ні гордовитою.
— Отже, Меґі, сьогодні ввечері все має пройти як по маслу, чи не так?
Він замислено подивився на неї, і Меґі спробувала самими очима сказати йому: «Ми вас урятуємо. Усе буде не так, як задумав Каприкорн! Повір мені!»
Вогнерукий пильно вдивлявся в обличчя Меґі. Він намагався зрозуміти її. Потому запитливо звів брови, поглянув на Басту й запитав:
— Гей, Басто, а як там справи у феї? Вона ще жива, чи ти своєю присутністю вже загнав її на той світ?
Меґі спостерігала, як мати нерішуче, обережно, немовби ступаючи битим склом, підходить ближче до ґрат.
— Жива ще! — похмуро буркнув Баста. — Усе дзвенить і дзвенить, очей через неї не склепиш. Якщо так триватиме й далі, скажу Пласконосові скрутити їй шию, як він завше робить це голубам, коли вони обгиджують йому машину.
Краєм ока Меґі побачила, як мати дістала з кишені папірця й непомітно поклала його в долоню Вогнерукому.
— За це обом вам не бачити щастя років десять, не менше, — промовив Вогнерукий. — Можеш мені повірити. Сам знаєш, на феях я розуміюся. Гей, обережно, у тебе щось там за спиною!..
Баста обернувся, немов ужалений.
Цієї миті Вогнерукий стромив руку поміж ґрат і тицьнув Меґі в долоню записку.
— Прокляття! — лайнувся Баста. — Спробуй лишень утнути таке ще раз, я тобі… Зрозумів? — Він повернув голову знов у їхній бік саме тієї миті, коли пальці Меґі вже зімкнулися навколо клаптика паперу. — О, ти диви! Записка!
Марно намагалася Меґі втримати в кулаці папірець — Баста без особливих зусиль розігнув її пальці й утупився в дрібненькі літери, написані матір’ю.
— Ану ж бо, читай! — гаркнув він і тицьнув їй в обличчя записку.
Меґі похитала головою.
— Читай! — Баста загрозливо стишив голос. — Чи, може, ти хочеш, щоб я розмалював тобі мармизу, як оцьому твоєму приятелеві?
— Та читай уже, Меґі, — озвався Вогнерукий. — Цей виродок і так знає, що я без добрячого ковтка вина жити не можу.
— Вина? — Баста зареготав. — Хочеш, щоб мала принесла тобі вина? І як же вона це зробить?
Меґі втупилася в записку. Вона вчитувалася в кожнісіньке слово, поки вивчила все напам’ять. «Дев'ять років — час немалий. Я щороку святкувала твій день народження. Ти ще вродливіша, ніж я собі уявляла».
Потім вона почула Бастин сміх.
— Авжеж, це на тебе схоже, Вогнерукий, — сказав він. — Думаєш утопити свій страх у вині? Але ж для цього тобі й цілої діжки буде мало!
Вогнерукий знизав плечима:
— А чом би й не спробувати?!
Баста насупив брови, пильно втупився в його порубцьоване обличчя й неквапно промовив:
— А з другого боку, ти завше був пройдисвітом. Чи не забагато тут слів як для пляшки вина? Що скажеш, рибонько? — Він знову тицьнув записку Меґі під ніс. — То ти прочитаєш її мені чи краще показати Сороці?
Меґі вихопила записку так швидко, що встигла вже сховати руку за спину, поки Баста ще витріщався на свою порожню долоню.
— Ану віддай, мала зміючко! — просичав він. — Віддай записку, або я відбатую її в тебе разом із пальцями!
Меґі поточилася назад, поки вперлася спиною в пруття.
— Ні! — вигукнула вона й ухопилася однією рукою за ґрати, а другою стромила крізь них записку.
Вогнерукий зметикував одразу. Меґі відчула, як він вихопив з її пальців записку.
Баста вдарив Меґі в обличчя так, що її голова відкинулася на ґрати. Чиясь рука погладила її коси, і коли дівчинка, мов очманіла, озирнулася, то побачила перед собою материне обличчя. «Зараз він помітить, — промайнуло в неї. — Зараз він про все здогадається».
Але Баста дивився лише на Вогнерукого, який за ґратами помахував туди-сюди запискою, мов черв’яком перед дзьобом голодної пташки.