— То що? — промовив Вогнерукий, відступаючи на крок назад. — Може, наберешся сміливості й увійдеш до мене чи й далі битимешся з дівчинкою?
Баста застиг, мов хлопчик, якому зненацька дали ляпаса. Нарешті він схопив Меґі за лікоть і потяг до себе. Дівчинка відчула, як її горла торкнулося щось холодне. Вона не бачила, але й так здогадалася, що то.
Мати скрикнула й ухопилась за Вогнерукого. Але той лише підніс записку ще вище й сказав:
— Я так і знав! Ти боягуз, Басто! Приставити дитині ножа до горла — о, ти герой, а ввійти сюди — жижки тремтять. Звісно, якби з тобою був Пласконіс — широка спина, здоровенні кулаки… Але його немає. Ну ж бо, заходь, адже ти з ножем! А я — з голими руками, і битися ними мені, ти ж бо знаєш, завжди було шкода.
Меґі відчула, як Бастині пальці розтискаються. Вістря ножа вже не впиналося їй у шкіру. Вона проковтнула клубок у горлі й схопилася рукою за шию. Їй навіть здалося, що вона ось-ось відчує на пальцях теплу кров. Але пальці були сухі. Баста щосили відштовхнув її від себе, вона похитнулася й упала на холодну вологу підлогу. Потім він сягнув рукою до кишені штанів і дістав в’язку ключів. Від люті він так важко дихав, наче перед цим довго й швидко за кимось гнався. Нарешті тремтячими пальцями встромив одного з ключів у замок.
Вогнерукий незворушно спостерігав за ним. Він зробив знак матері Меґі, щоб жінка відійшла від ґрат, потім вишукано, мов танцівник, відступив і сам. З виразу його обличчя важко було сказати, боїться він чи ні, ось тільки його рубці зробилися ще темнішими.
— І що далі? — промовив він, коли Баста ввійшов до камери й наставив на нього ножа. — Сховай цю штуку. Якщо ти вб'єш мене, то зіпсуєш Каприкорнові всю втіху. Навряд чи він тобі це подарує.
Так, Вогнерукий боявся. Меґі відчувала страх у його голосі. Слова злітали йому з вуст швидше, ніж звичайно.
— А хто каже про вбивство? — процідив крізь зуби Баста, причиняючи за собою двері камери.
Вогнерукий відступив аж до кам’яного саркофага.
— А, то ти надумав розмалювати мені обличчя ще трохи? — Він перейшов майже на шепіт. Але тепер у голосі вчувалося щось нове — ненависть, огида, лють. — Тільки не думай, що це буде так просто, як того разу, — стиха промовив він. — Відтоді я навчився кількох корисних речей.
— Та невже? — Баста стояв за якийсь крок від Вогнерукого. — І чого ж ти навчився? Твого друга вогню тут немає, тож він тобі не поможе. Немає навіть твоєї смердючої куниці.
— Я мав на увазі насамперед слова! — Вогнерукий поклав руку на саркофаг. — Хіба я тобі не казав? Феї навчили мене посилати прокляття. Вони знають, що битись я не великий мастак, і пожаліли мене за порізане обличчя. Я тебе проклинаю, Басто! Проклинаю кістьми покійника в оцій домовині! Б’юсь об заклад, тут уже давно лежить не якийсь священик, а хто-небудь із тих, кого ви спровадили на той світ, чи не так?
Баста не відповідав, але його мовчання було промовистіше від будь-яких слів.
— Ну, звісно! Така стара домовина — чудовий сховок! — Вогнерукий провів долонею по потрісканому віку, так ніби теплом руки сподівався повернути покійного до життя. — Його дух не даватиме тобі спокою, Басто! — промовив, мов заклинання. — І на кожному кроці, який ти ступатимеш, він нашіптуватиме тобі на вухо моє ім’я…
Меґі завважила, як Бастина рука потяглася до кролячої лапки.
— Ні, та штука тобі не допоможе! — Вогнерукий усе ще тримав долоню на саркофазі. — Бідолашний Баста! Тебе вже кинуло в жар? Тремтять руки й ноги?
Баста спробував шпирнути його ножем, але Вогнерукий спритно ухилився від удару.
— Дай сюди записку, яку забрав у дівчинки! — закричав йому Баста просто в обличчя.
Але у відповідь Вогнерукий спокійно сховав папірця до кишені штанів.
Меґі стояла, застигнувши ніби лялька. Краєм ока вона помітила, як мати дістала з кишені сукні невеличкого сірого камінчика — не більшого за пташине яйце.
Вогнерукий провів руками по віку саркофага, простяг їх назустріч Басті й запитав:
— Може, вхопитися за тебе? Що буде, якщо торкнутися руками саркофага, в якому лежать останки вбитого? Ну, кажи! Ти ж бо на таких речах розумієшся. — Він знову ступив убік, немов танцівник, що кружляє навколо партнера.
— Якщо доторкнешся до мене, я пообтинаю всі твої смердючі пальці! — прогарчав Баста, густо почервонівши від люті. — Спершу один по одному пальці, а тоді й язика!
Він іще раз замахнувся ножем, розітнувши блискучим лезом повітря, але Вогнерукий знов ухилився. Він усе швидше пританцьовував навколо Басти, нахилявся, відскакував назад, знов наближався і зненацька цим зухвалим танком загнав сам себе в пастку. Позад нього була гола стіна, праворуч — ґрати, а просто на нього сунув Баста.