Цієї миті мати Меґі піднесла руку. Камінчик поцілив Басті в голову. Він вражено обернувся, втупився в жінку, ніби намагаючись пригадати, хто вона така, й притис долоню до того місця, звідки сочилася кров. Меґі не встигла помітити, що в цей час зробив Вогнерукий, але Бастин ніж раптом опинився в його руках. Баста сторопіло витріщився на рідний ніж, немовби не в змозі збагнути, чому той так підступно обернувся проти свого господаря.
— То як воно на душі? — Вогнерукий неквапно приставив вістря ножа до Бастиного черева. — Чи відчуваєш ти, яке м’яке в тебе тіло? Воно — річ тендітна, й новим ти його вже не заміниш. То що ви там робите з котами й білочками? Пласконіс любить про це розповідати…
— Я на білочок не полюю, — хрипко промовив Баста. На ножа, що застиг пальців на два-три від його білосніжної сорочки, він намагався не дивитись.
— Ах, так, і то правда. Я забув. Тебе це менше тішить, ніж решту твоїх панібратчиків.
Обличчя в Басти було біле, мов крейда. Багряний рум’янець гніву з нього зійшов. А страх рум’яний не буває. Страх завжди блідий, як обличчя в мерця.
— Що ти збираєшся робити? — ледве вимовив Баста. Він важко сопів, ніби аж задихався. — Невже гадаєш, що пощастить вибратися з села живим? Ти не встигнеш перейти майдан, як тебе пристрелять!
— Що ж, це все ж таки краще, ніж зустрітися з Привидом, — відказав Вогнерукий. — А крім того, ніхто ж із вас не вміє до пуття стріляти.
Мати Меґі підійшла до Вогнерукого й показала на мигах, ніби пише в повітрі. Вогнерукий дістав з кишені записку й передав їй. Баста стежив за папірцем так, немовби намагався поглядом притягти його до себе. Реза щось написала й повернула папірця Вогнерукому. Той наморщив чоло й почав читати.
— Зачекати, поки стемніє? Ні, чекати я не хочу. Але дівчинці все ж таки краще, мабуть, лишитися тут. — Він перевів погляд на Меґі. — Їй Каприкорн нічого не зробить. Адже тепер вона — його нова Чарівновуста. А потім прийде батько й забере її звідси. — Вогнерукий знову сховав записку до кишені й провів вістрям ножа вздовж ґудзиків на Бастиній сорочці. (Ґудзики, коли їх торкався метал, клацали.) — Іди до сходів, Резо, — сказав він. — Я завершу тут справу, і ми, ніби закохана парочка, з невинним виглядом пройдемося Каприкорновим майданом.
Реза, повагавшись, відчинила двері камери, вийшла з-за ґрат і взяла Меґі за руку. Долоня в неї була холодна й трохи шкарубка, — долоня чужої жінки, зате обличчя було знайоме, хоч на знімку воно мало вигляд молодший і не такий стривожений.
— Резо, ми не можемо взяти її з собою! — Вогнерукий схопив Басту за лікоть і притис спиною до стіни. — Її батько порішить мене, якщо дівчинку там застрелять. А тепер відвернися сама й затули очі Меґі, якщо не хочеш, щоб вона бачила…
Ніж у його руці тремтів. Реза злякано звела на Вогнерукого очі й різко покрутила головою. Але Вогнерукий вдав, ніби вже не дивиться на неї.
— Бий якомога сильніше, бруднорукий! — процідив крізь зуби Баста, притискаючись руками до стіни позад себе. — Убивати — справа не легка. Щоб робити її добре, потрібен досвід.
— Пусте! — Вогнерукий схопив його за куртку й приставив ножа йому до підборіддя, як Баста робив це з Мортимером — тоді, в церкві. — Убити може будь-який дурень. Це діло не хитре — не хитріше, ніж кинути у вогонь книжку, відчинити ногою двері чи налякати дитину.
Меґі затремтіла. Мати ступила була крок до ґрат, та, побачивши скам’яніле обличчя Вогнерукого, спинилася. Потому повернулася, міцно обняла Меґі й притисла голівку дівчинки собі до грудей. Її запах нагадав Меґі про щось давно забуте, вона заплющила очі й спробувала ні про що не думати: ні про Вогнерукого, ні про ножа, ні про сполотніле Бастине обличчя… А потім на якусь страшну мить вона відчула лише одне бажання: побачити Басту на цій кам’яній підлозі мертвим, нерухомим, як викинута лялька, бридка, безглузда річ, яка зажди викликала в неї острах…
Ніж був уже на палець від білої сорочки Басти, аж раптом Вогнерукий стромив руку в його кишеню, вихопив звідти в’язку ключів і відскочив назад.
— Що ж, ти маєш рацію: вбивати я не вмію, — сказав він, задкуючи з камери. — А задля тебе вчитися не варто.
Бастине обличчя розпливлося в зловтішній посмішці, однак Вогнерукий не звернув на це увагу. Він замкнув ґрати, взяв Резу за руку й потяг до сходів.
— Пусти її! — промовив він, бачачи, що вона все ще тримає в обіймах Меґі. — Повір, їй тут нічого не загрожує, а взяти її з собою ми не можемо!