— От шкода! — прошепотів він, коли вона розправила крильця й трохи ще невпевнено спурхнула до стелі. — Виходить, мені не пощастить спитати в тебе, чи не зможеш ти зробити мене невидимим або таким маленьким, щоб ти понесла мене на Каприкорнове свято.
Фея поглянула на нього згори, продзвеніла щось незрозуміле для його вуха й сіла на край мисника.
Вогнерукий сів на єдиний стілець, що стояв біля кухонного столу, і звів на неї очі.
— І все ж таки приємно нарешті знов побачити справжню фею, — промовив він. — Якби вогонь у цьому світі мав бодай трохи почуття гумору, а з-за дерев час від часу визирали кобольди чи скляні чоловічки, то я, може, звик би й до решти: до гармидеру, поспіху, натовпу, до того, що від людей нікуди не сховаєшся, і до надто ясних ночей…
Він довго ще сидів отак на кухні свого найлютішого ворога й споглядав фею, що кружляла по кімнаті, всім цікавлячись (феї — створіння допитливі, й ця вочевидь не була винятком) і раз у раз підлітаючи до блюдця з молоком, тож невдовзі Вогнерукому довелося наповнити його знов. Кілька разів до будинку наближалися кроки, але щоразу йшли собі далі. Добре, що Баста не мав друзів. Знадвору у вікно вливалося задушливе повітря, Вогнерукого хилило на сон, а вузенька смужка неба над будинками не темнітиме ще кілька годин. Досить часу, щоб поміркувати, йти на Каприкорнове свято чи ні.
А власне, навіщо туди йти? Книжку можна буде викрасти й згодом, коли цей переполох у селі вляжеться й усе ввійде у свою колію. А Реза? Що буде з нею? Привид її, мабуть, забере. Проти цього нічого не вдієш. Проти цього не годен нічого вдіяти ніхто, зокрема й Чарівновустий. Навіть якщо йому спаде на думку божевільна ідея зробити таку спробу. Але ж про Резу він навіть не здогадується, а за його доньку турбуватися не варто. Зрештою, тепер вона — улюблена Каприкорнова іграшка. Той не дасть, щоб Привид зробив що-небудь їй на шкоду.
«Ні, я туди не піду, — вирішив Вогнерукий. — А навіщо? Допомогти їм я однаково не зможу. Посиджу трохи тут. Завтра вранці Басти не стане, а це вже не абищо. Може, тоді зникну і я. Назавжди…»
Та він знав, що цього не станеться. Допоки книжка тут.
Фея підлетіла до вікна і з цікавістю виглянула у провулок.
— І не думай мені! Сиди й не рипайся! — сказав Вогнерукий. — Те, що за вікном, — не для тебе, повір мені.
Фея звела на нього допитливий погляд. Потім згорнула крильця й сіла на підвіконня. Там вона й сиділа, ніби не в змозі зробити вибір між задушливою кімнатою й чужою свободою за вікном.
Потрібні слова
І це було найжахливіше: з тієї твані в незглибимій глибині долинали ніби голоси й крики, аморфний порох ворушився й грішив, а що було мертве й не мало власної подоби, те видавало себе за вияви життя.
Феноліо все писав і писав, але аркушів, які він ховав під матрацом, не додавалося. Він раз у раз діставав їх, щось там виправляв, рвав один аркуш і клав натомість інший. Меґі чула, як він тихенько бурчав собі під ніс:
— Ні, ні, ні! Це не те, поки що не те!
— За кілька годин стемніє, — стурбовано промовила нарешті вона. — А якщо ти не встигнеш?
— Та я вже встиг! — роздратовано кинув Феноліо. — Я вже десять разів устиг. Але я не задоволений тим, що зробив. — Він стишив голос і зашепотів: — Тут стільки запитань! А що, коли Привид, порішивши Каприкорна, посуне на тебе, чи на мене, чи ще на кого-небудь із в’язнів? А крім того, невже немає іншої ради, ніж убити Каприкорна? А як бути потім з його людьми? Що я робитиму з ними?
— А й справді… То нехай Привид порішить їх усіх! — прошепотіла у відповідь Меґі. — А то як же ми врятуємо маму й вирвемося звідси додому?!
Феноліо ці слова не сподобалися.
— Господи, яка ж ти жорстока! — стиха промовив Феноліо. — Всіх порішити! Хіба ти не бачила, що декотрі з них — ще просто хлопчики?! — Він похитав головою. — Ні, я, зрештою, не вбивця, я — письменник! Гадаю, мені все ж таки спаде на думку якась безкровна розв’язка.
І він знов заходився писати, перекреслювати й писати заново… Тим часом сонце за вікном опускалося все нижче й нижче, поки його проміння взяло вершини пагорбів у золоту облямівку.