Спершу Мо з Фаридом хотіли були прослизнути в село через автостоянку: серед стількох приїжджих їх там навряд чи впізнали б. Та потім вони вирішили скористатися шляхом хоч і довшим, але темнішим. Фарид ішов знов попереду, весь час крадучись схилом вище від будинків і ховаючись за кожним деревом, поки вони дісталися до тієї частини села, яку, здавалося, розтоптав могутньою ступнею велет і в якій тепер ніхто не жив. Але цієї ночі навіть тут патрулювало більше вартових, ніж зазвичай. Мо з Фаридом мусили раз у раз притискатися до дверей котрогось із будинків, пригинатися за рештками стін або влазити у вікно й, затамувавши подих, перечікувати, поки їх помине вартовий. На щастя, в Каприкорновому селі було багато темних закутків, а вартові вешталися вуличками досить байдуже, як люди, що почуваються в цілковитій безпеці.
У заплічнику Вогнерукого Фарид мав усе потрібне для того, щоб швидко розпалити жарке полум’я. Чарівновустий ніс хмиз — вони назбирали його на той випадок, якщо вогонь не знайде собі досить поживи серед каміння. А крім того, були ж іще й Каприкорнові запаси бензину. Його запах стояв у Фарида в носі ще від тієї ночі, коли хлопця зачинили в комірчині. Біля діжок охорону виставляли рідко. Та, може, бензин їм узагалі не знадобиться.
Ніч видалася безвітряна, вогонь горітиме спокійно й не гаснутиме. Фарид добре пам’ятав, як Вогнерукий застерігав його: «Ніколи не розпалюй вогонь на вітрі! Як тільки він залетить у полум’я, воно одразу про тебе забуде, бо вітер його роздмухуватиме й підохочуватиме, і тоді воно накинеться на тебе, заходиться кусати й злизувати шкіру з кісток…»
Та цієї ночі вітер спав і вулички були наповнені застиглим повітрям, ніби відра теплою водою.
Мо з Фаридом сподівалися, що на майдані перед Каприкорновим будинком нікого не буде, та коли обережно виглянули з провулка навпроти, то біля церкви побачили з півдесятка чорних курток.
— Що вони й досі тут роблять? — прошепотів Фарид, коли Чарівновустий потяг його в тінь до одних із замкнених дверей. — Адже ось-ось має розпочатися свято.
З Каприкорнового будинку вийшли дві служниці з горами тарілок у руках. Жінки несли їх до церкви — там, певно, згодом мали святкувати успішно проведену страту. Коли вони проходили повз Каприкорнових людей, ті заходились услід їм свистіти.
Одна зі служниць мало не впустила тарілки на землю, коли котрийсь із чоловіків спробував цівкою рушниці задерти їй спідницю. Це був той самий, який минулої ночі впізнав Чарівновустого. Фарид схопився рукою за чоло, де й досі не затяглася рана, і послав на голову того нахаби найстрашніші прокляття, які тільки знав. Хлопчина побажав йому й бубонної чуми, й корости… Але чому цей тип опинився саме тут? Та навіть якщо він не впізнає їх знов, коли вони йтимуть через майдан, то як вони підпалять будинок, поки тут стовбичитиме вся ця ватага?
— Спокійно! — шепнув йому Чарівновустий. — Вони скоро вшиються. Спершу треба з’ясувати, чи Меґі вже забрали з будинку.
Фарид кивнув головою й задивився на великий будинок по другий бік майдану. У двох вікнах там горіло світло, хоча це ще нічого не означало.
— Я проберуся вниз до майданчика й погляну, чи вона вже там, — прошепотів він Чарівновустому.
Може, Каприкорнові люди вже вивели з церкви й Вогнерукого, може, він сидить тепер у тій клітці на майданчику, і Фаридові пощастить шепнути фокуснику, що вони з Чарівновустим прихопили з собою і його товариша — вогонь, який принесе йому порятунок…
Попри великі яскраві ліхтарі, ніч заповнила своїми тінями багато закутків поміж будинками, і Фарид уже зібрався був шаснути в один із них, коли це двері Каприкорнового будинку відчинилися. Надвір вийшла стара жінка з яструбиним обличчям. Вона тягла за собою доньку Чарівновустого. Фарид ледве впізнав її в довгій білій сукні. Слідом з’явився той самий чоловік з рушницею в руках, який минулої ночі стріляв у них. Він навсібіч роззирнувся, дістав з кишені в’язку ключів, замкнув за собою двері й підкликав одного з тих, що стояли перед церквою. Мабуть, він наказав тому охороняти будинок. Отже, коли всі підуть на свято, тут лишиться охорона — один вартовий.
Фарид відчув, як у Чарівновустого, що стояв поруч, напружився кожен м’яз. Здавалося, батько ось-ось кинеться до доньки, майже такої самої блідої, як і її сукня. Фарид застережливо стис руку Чарівновустого. Але той немов забув про хлопчину. Один необачний крок — і він опиниться на світлі.
— Ні! — Фарид стривожено потяг його назад — потяг, як міг, адже він не діставав Чарівновустому й до плеча.