На щастя, цієї хвилини Каприкорнові люди в їхній бік не дивилися, вони проводжали поглядами стару, яка так поспішала через майдан, що дівчинка кілька разів перечепилася об поділ сукні.
— Господи, вона така бліда! — прошепотів Чарівновустий. — Чи ти бачиш, яка вона перелякана? Може, вона гляне в наш бік, і ми змогли б зробити їй знак…
— Hi! — Фарид тримав його обома руками. — Ми маємо підпалити будинок. Лише так можна їм допомогти. Будь ласка, Чарівновустий, вони ж бо тебе побачать!
— От уже завів: Чарівновустий та Чарівновустий! Сказитись можна! Не називай мене так!
Стара з Меґі зникли серед будинків. Пласконіс ступав за ними, вайлуватий, наче ведмідь, якого вбрали в чорний костюм. Нарешті вирушили й решта чорних курток. Пересміюючись, вони завернули у провулок, наперед смакуючи насолоду від того, що їм обіцяла ця ніч: приправлену страхом смерть і появу в проклятому селі нового чудовиська.
Перед Каприкорновим будинком лишився тільки вартовий. Він похмуро подивився вслід товаришам, футбольнув ногою порожню коробку з-під сигарет і гупнув кулаком у стіну. От не пощастило! Тільки він не побачить того видовища. Вартовий нагорі, на дзвіниці, помилується ним бодай звіддаля…
Фарид пояснив Чарівновустому, як найпростіше позбутися вартівника перед будинком. Чарівновустий кивнув головою й мовив:
— Гаразд, так і зробимо.
Коли кроки Каприкорнових людей стихли й тишу порушував тільки гамір з автостоянки, вони виступили на світло, вдали, нібито щойно вийшли з провулка й пліч-о-пліч рушили до вартового. Той зміряв їх недовірливим поглядом, відштовхнувся від стіни й скинув з плеча рушницю. Вигляд вона мала грізний. Фарид мимоволі знов мацнув рукою лоба. Добре, що вартовий хоч був не з тих, хто впізнав би їх з першого погляду: не Баста, не отой кульгавий і не ще котрийсь із кривавих псів, що охороняли Каприкорна.
— Слухай, ти маєш нам допомогти! — гукнув до нього Чарівновустий, не звертаючи увагу на рушницю. — Ті бовдури забули взяти Каприкорнове крісло. Нам треба віднести його туди.
Вартовий тримав рушницю напереваги.
— Віднести? Цього ще бракувало! Та штука така важка, що можна надірвати собі пупа. А ви звідки? — Він придивлявся до обличчя Чарівновустого так, немовби намагався пригадати, чи вже його бачив. На Фарида чоловік навіть не звертав уваги. — Бува, не з півночі? Я чув, ви там не нудьгуєте!
— Так воно й є. — Чарівновустий підійшов до вартового так близько, що той мусив відступити на крок назад. — Ворушись, ти ж бо знаєш, Каприкорн чекати не любить.
Вартовий невдоволено кивнув головою.
— Добре, добре, — пробурмотів він, позираючи в бік церкви. — Тут однаково немає чого охороняти. І що вони собі надумали? Що той вогнедув прийде сюди красти золото? Та він же боягуз, його вже давно й слід прохолов…
Вартовий знов обернувся на церкву, але цієї миті Чарівновустий вихопив у нього з рук рушницю й ударив його прикладом по голові, а тоді затяг за Каприкорнів будинок, де було темно, хоч в око стрель.
— Чи ти чув, що він сказав? — Фарид накинув на ноги непритомному вартовому мотузку. Зв’язувати людей він умів краще, ніж Чарівновустий. — Вогнерукий утік! Вартовий мав на увазі саме його, кого ж іще?! Сказав, нібито Вогнерукого вже й слід прохолов!
— Так, я чув. І радий цьому не менше, ніж ти. Але ж моя донька й досі тут.
Чарівновустий тицьнув у руки Фаридові заплічника й роззирнувся. На майдані було так тихо й безлюдно, немовби в усьому Каприкорновому селі, крім них, більш нікого не лишилося. Вартовий на дзвіниці голосу не подавав — цієї ночі він, мабуть, не зводив очей з яскраво освітленого футбольного поля.
Фарид дістав із заплічника два смолоскипи й пляшку денатурату. «Вогнерукий від них утік! — проказував він подумки. — Просто взяв і втік!» Хлопчина мало не зареготав.
Чарівновустий повернувся до Каприкорнового будинку, позазирав у вікна й нарешті вибив одне з них. Але перше скинув куртку й притис її до шибки, щоб скло не так дзвеніло. Збоку автостоянки долинали сміх і музика.
— Сірники! Не можу знайти сірників!
Фарид заходився переривати речі Вогнерукого, поки Чарівновустий зрештою вихопив у нього з рук заплічника.
— Дай сюди! — прошепотів він. — Приготуй поки що смолоскипи.
Хлопчина послухався. Він старанно змочував вату ядучим денатуратом, міркуючи: «Ось повернеться Вогнерукий по Ґвіна й візьме з собою і мене!» Цієї миті з однієї з вуличок долинули чоловічі голоси. Кілька жахливих хвилин здавалося, що вони наближаються, але потім їх поглинула музика, яка долинала з автостоянки, сповнюючи ніч, немов ото сморід сповнює повітря.