Выбрать главу

А Чарівновустий ніяк не міг знайти сірників.

— Прокляття! — стиха вилаявся він, виймаючи руку із заплічника.

Його пальці були в куницевому лайні. Він витер їх об стіну, поліз рукою до заплічника ще раз і нарешті кинув Фаридові коробку сірників. Потому дістав із накладної бічної кишеньки заплічника ще щось — невеличкого записника. Фарид гортав його вже не раз. До записника Вогнерукий повклеював картинки: вирізані з чогось зображення фей, відьом, кобольдів, німф і прадавніх дерев… Поки Фарид просочував денатуратом другого смолоскипа, Чарівновустий розглядав картинки. Потім він узяв до рук фотознімка, що його знайшов поміж сторінками записника. На ньому була Каприкорнова служниця, що намагалась допомогти Вогнерукому й за це сьогодні вночі мала поплатитися життям. Чи пощастило втекти і їй? Чарівновустий не відводив очей від знімка, так ніби, крім нього, на цілому світі більш нічого не було.

— Що там? — Фарид підніс сірника до смолоскипа, з якого скапував денатурат.

Полум’я з голодним шипінням шугонуло вгору. Яке ж воно було гарне! Фарид послинив пальця й стромив його у вогонь:

— На, бери!

Потім простяг смолоскипа Чарівновустому: зрештою, вищому було зручніше пожбурити його у вікно.

Але Чарівновустий стояв, мов укопаний, і не зводив погляду зі знімка.

— Це та жінка, яка допомагала Вогнерукому, — пояснив Фарид. — Її теж схопили! Мені здається, він у неї закоханий. На! — Хлопчина знову простяг Чарівновустому запаленого смолоскипа. — Чого ж ти ждеш?

Чарівновустий подивився на Фарида так, немовби той розбуркав його зі сну.

— Он як, закоханий… — пробурмотів він, беручи смолоскипа.

Тоді сховав знімка до нагрудної кишені сорочки, ще раз поглянув на безлюдний майдан і вкинув смолоскипа крізь розбите вікно до Каприкорнового будинку.

— Підсади мене! Я хочу поглянути, як горить!

Чарівновустий виконав Фаридове прохання. За розбитим вікном було, судячи з усього, щось схоже на кабінет. Фарид розгледів письмовий стіл, папір, на стіні — Каприкорнів портрет. Скидалося на те, що в цьому домі хтось усе ж таки вмів писати. Підпалений смолоскип лежав серед списаних аркушів, лизав їх, плямкав, щось шепотів з приводу так щедро накритого столу, розгоравсь і перебирався далі, до штор на вікні, жадібно накидаючись на темну тканину. Кімнату сповнювали червоні й жовті омахи. З вибитих шибок уже валував дим і їв Фаридові очі.

— Мені пора! — Чарівновустий різко поставив хлопчину на землю.

Музика стихла. Зненацька запала моторошна тиша. Чарівновустий бігом кинувся у вуличку, що вела до автостоянки.

Фарид поглянув йому вслід. Він мав інше завдання. Хлопчина зачекав, поки полум’я вихопилося з вікна, й закричав:

— Горить! У Каприкорна пожежа!

Голос його луною покотився через безлюдний майдан.

Фарид добіг до рогу (серце в нього, здавалося, ось-ось вискочить із грудей) і звів очі вгору, на дзвіницю. Вартовий підхопився на ноги. Фарид підпалив другого смолоскипа й кинув перед церковними дверима. Запахло димом. Вартовий остовпів, потім крутнувся й нарешті вдарив у дзвін.

А Фарид подався наздоганяти Чарівновустого.

Зрада, довгий язик і дурний розум

І тоді він сказав:

— Я помру, годі й сумніватися. Порятунку з цієї тісної в'язниці немає!

Казка про Алі-Бабу й сорок розбійників

На думку самої Елінор, трималася вона досить мужньо. Хоча все ще не знала, що на неї очікує, а її небога, навіть якщо й знала про це більше, однаково мовчала. Проте сумніву не було: добром це не скінчиться.

Тереза також не зробила приємності чорним курткам, які прийшли по неї до склепу: її сліз вони не побачили. А проклинати чи сваритися вона все одно вже не могла. Голосу жінка позбулася, як зношеного одягу. На щастя, в неї лишилися принаймні оті два клаптики паперу — пожмакані, заяложені, надто маленькі, щоб умістити всі слова, які набралися за дев’ять років. І все ж це було краще, аніж нічого. Вона від краю до краю заповнила їх малесенькими літерами, отож не зосталося вже місця для жодного слова. Про те, що з нею було, чого вона зазнала, Тереза розповідати не хотіла й лише нетерпляче відмахувалася, коли Елінор пошепки її про це розпитувала. Ні, ставити запитання вона хотіла сама — десятки, сотні запитань про доньку, про чоловіка… І Елінор пошепки відповідала на них — тихенько-тихенько, на самісіньке вушко, щоб Баста не довідався, що ці дві жінки, які мали померти разом із ним, знають одна одну ще відтоді, коли молодша вчилася ходити поміж безкінечно довгих, тоді ще вщерть заповнених книжкових полиць старшої.