Палітурка цієї книжки була льняна й сріблясто-зелена, мов вербове листя. Краї трохи потерлися, але сторінки були ще такі світлі, що кожна чорна літера проступала на них дуже чітко. Між розгорненими сторінками лежала вузенька червона закладка. На правій сторінці була картинка: розкішно вбрані жінки, фокусник-вогнедув, акробати й хтось схожий на короля. Меґі погортала далі. Картинок виявилося не багато, але початкова літера кожного розділу сама була такою собі невеличкою картинкою. На одних літерах сиділи тварини, інші були увиті рослинами, а «Б» узагалі палахкотіла вогнем. І язики його мали такий живий вигляд, що Меґі навіть торкнулася їх пальцем, щоб переконатися, чи вони не гарячі. Наступний розділ починався з літери «К» у вигляді гордого воїна, на випростаній руці в якого сиділа тваринка з пухнастим хвостиком. «Ніхто й не помітив, як він вислизнув з міста…» — тільки й устигла прочитати Меґі, бо Елінор тієї ж миті згорнула книжку.
— Гадаю, цього досить, — промовила тітка й затисла книжку під пахвою. — Батько попросив мене сховати її в надійному місці, і зараз я це й зроблю.
Мо знов узяв Меґі за руку. Цього разу дівчинка не впиралася.
— Прошу тебе, Меґі, забудь про цю книжку! — прошепотів він. — Вона приносить біду. Я дістану тобі сотні інших книжок.
Меґі лише мовчки кивнула головою. Перше ніж Мо причинив за ними двері, вона ще раз кинула швидкий погляд на Елінор. Та стояла посеред бібліотеки й дивилася на книжку так ніжно, як часом дивився на Меґі батько, коли перед сном укривав її до самого підборіддя ковдрою.
Двері зачинилися.
— Куди вона її сховає? — спитала Меґі, поспішаючи коридором за Мо.
— О, на такий випадок в Елінор знайдеться кілька чудових схованок, — ухильно відповів Мо. — Але всі вони, як і належить бути схованкам, потаємні. Ти не проти, якщо зараз я покажу тобі твою кімнату? — Він намагався розмовляти спокійно, хоча це йому не дуже вдавалося. — Та кімната має вигляд дорогого номера в готелі. Та що я кажу — вона має багато кращий вигляд!
— Цікаво, — буркнула Меґі й роззирнулася.
Вогнерукий наче у воду канув. Де ж він? Їй потрібно було в нього дещо запитати. Терміново. Вона вже не могла ні про що думати, коли Мо показував їй кімнату й казав, що тепер у них усе гаразд і вони, як тільки він закінчить тут роботу, поїдуть додому. Меґі кивала головою і вдавала, ніби слухає, але насправді думала лише про те, що хотіла довідатись у Вогнерукого. Запитання вже ледве не зривалось у неї з язика, і вона навіть дивувалася, що Мо цього не помічає. Запитання просто-таки стояло у неї в очах.
Коли батько пішов, щоб принести з мікроавтобуса речі, Меґі подалася на кухню. Але Вогнерукого не було й там. Дівчинка зазирнула навіть до спальні Елінор. Та хоч скільки дверей відчиняла вона в цьому величезному будинку, Вогнерукого й слід прочах. Зрештою вона стомилася шукати. Мо вже давно пішов спати, Елінор також зникла у своїй спальні. Отож Меґі повернулася до себе в кімнату й лягла в ліжко. Воно було таке величезне, що вона почувалася в ньому маленькою-маленькою, мов зморщений карлик. «Як Аліса в Країні Див», — подумала вона й погладила рукою квітчасту ковдру. Загалом кімната їй подобалася. Тут було багато книжок і картин. Був навіть камін, хоча вигляд він мав такий, ніби ним понад сто років ніхто не користувався. Меґі спустила ноги з ліжка й підійшла до вікна. Надворі давно стемніло, а коли вона штовхнула віконниці, в обличчя їй повіяло прохолодою. У темряві перед будинком можна було розгледіти лише майданчик, посипаний білувато-сірим гравієм і тьмяно освітлений ліхтарем. Поряд із сірим тітчиним «комбі» стояв смугастий батьків автобусик — мов зебра, що невідь-як опинилася в конюшні. Мо намалював ті смуги на білій лаковій поверхні після того, як подарував Меґі «Книгу джунглів». Дівчинка пригадала будинок, з якого вони так поквапно поїхали, свою кімнату й школу, де її місце за партою сьогодні лишилося порожнім. Вона не була певна, чи нудьгувала за тією домівкою.