— Просто мені цікаво, — промовила вона, дістаючи з полиці ще одну книжку.
Ця мала назву «Майстри маскуватися». Тварини в ній скидалися на живі гілки або на сухе листя.
Мо знов повернувся до неї спиною й заходився розкладати на замалому столі свої інструменти: ліворуч, скраю, — гладилки; поряд — молоток з округлою головкою, яким він надавав форму корінцям книжок; гострий ніж для паперу…
Зазвичай Мо за роботою щось насвистував собі під ніс, але цього дня він німував. Меґі відчувала, що думками батько десь далеко-далеко. Але де саме?
Нарешті він сів скраю на стіл і звів на неї очі.
— Я не люблю читати вголос, — промовив він так, немовби це було найнудніше у світі заняття. — Ти ж бо й сама знаєш. Просто не люблю, та й годі.
— Але чому? Адже ти розповідаєш мені всілякі історії. Вони такі чудові! Ти вмієш розмовляти різними голосами, і в тебе це виходить так цікаво, так смішно…
Мо згорнув на грудях руки, так наче хотів сховатися за ними.
— Ти міг би почитати мені «Тома Соєра», — запропонувала Меґі. — Або «Чому в носорога поморщена шкіра».
Це була одна з історій, які Мо любив розповідати найдужче. Коли Меґі була менша, вони вдвох іноді гралися в носорогів, і тоді в їхньому одязі нібито збиралися хлібні крихти, як у шкірі носорога.
— Так, чудова історія, — сказав батько й знов повернувся до неї спиною.
Він поклав на стіл теку з папером для книжкових форзаців і почав його перебирати, думаючи про щось своє. «Кожна книжка має відкриватися таким папером, — сказав він якось Меґі. — Найкраще — темного кольору: темно-червоним, темно-синім — залежно від барви обкладинки. І тоді коли розгортаєш книжку, то ніби опиняєшся в театрі: спершу — завіса, а розсунеш її — і починається вистава».
— Меґі, мені пора братися за роботу, — сказав Мо, не обертаючись. — Що швидше я впораюся з книжками Елінор, то скоріше ми поїдемо додому.
Меґі поставила на місце книжку з замаскованими тваринами й спитала:
— А що, коли він ті ріжки не приліпив?
— Що?
— Ріжки у Ґвіна. Що, коли Вогнерукий їх не приліпив?
— Приліпив. — Мо підсунув стільця до свого надто короткого столу. — До речі, Елінор поїхала по продукти. Якщо зголоднієш доти, як вона повернеться, спечи собі кілька млинців. Гаразд?
— Гаразд, — буркнула Меґі.
Якусь хвилю вона розмірковувала, чи сказати батькові про те, що домовилася з Вогнеруким уночі зустрітись, та зрештою вирішила нічого не казати. Натомість спитала:
— Як ти гадаєш, чи можна мені взяти звідси кілька книжок до кімнати?
— Ну, звісно. Якщо тільки ти не залишиш їх назавше у своїй скриньці!
— Як той книжковий злодій, про якого ти мені розповідав? — Меґі взяла три книжки під ліву пахву й чотири під праву. — Скільки він там поцупив? Тридцять тисяч?
— Сорок, — уточнив Мо. — Але власників тих книжок він ніколи не вбивав.
— Так, то був іспанський чернець… Забула, як його звали. — Меґі рушила до дверей і відчинила їх ногою. — А Вогнерукий каже, буцімто Каприкорн може навіть убити тебе, аби лиш дістати книжку. — Вона намагалася говорити якомога байдужіше. — Це правда, тату?
— Меґі! — Мо обернувся й посварився на неї ножем для паперу. — Іди полеж на сонечку або втелющ свого чарівного носика в яку-небудь книжку, тільки дай мені попрацювати! І перекажи Вогнерукому, нехай не розповідає тобі таких дурниць, а то я поріжу його оцим ось ножем на малесенькі шматочки.
— Це не відповідь! — кинула Меґі й вийшла зі стосом книжок за двері.
У своїй кімнаті вона розклала книжки на величезному ліжку й заходилася читати: про жуків, що ховаються в порожніх равликових мушлях — достоту як люди в покинутих будинках, про жаб, схожих на листя, і про гусінь з пістрявими колючками; про білобородих мавп, смугастих мурахоїдів і котів, що вигрібають із землі солодку картоплю. Здавалося, на світі є все, будь-які створіння, що їх тільки могла уявити собі Меґі, — й навіть багато таких, яких уявити собі вона не могла.
Але про рогатих куниць у жодній із тих мудрих тітчиних книжок Меґі не знайшла ні слова.
Вогонь і зорі
І ось вони прийшли і привели з собою дресированих ведмедів, собак, кіз, мавп і байбаків. Вони ходили по канатах, перекидалися через голову вперед і назад, шпурляли залізні ножі та мечі й, наражаючись грудьми на їхні вістря і леза, лишалися цілими; ковтали вогонь і трощили зубами каміння, показували фокуси з плащами й капелюхами, з чарівними келихами й ланцюгами, змушували ляльок битися на шпагах; витьохкували соловейками, скрикували павичами, свистіли козулями, боролися й танцювали під переливи флояри.