— Погоджуйся, Елінор! — втрутився Мо. — Тобі сподобається. Може, потім ти вже так страшенно не боятимешся вогню.
— Я вогню не боюсь. Я його просто не люблю, — незворушно відповіла Елінор.
— Він і жонглювати вміє! — не втрималася Меґі. — Вісьмома м’ячиками одразу.
— Одинадцятьма, — поправив її Вогнерукий. — Але жонглювати можна й удень.
Елінор підібрала зі скатерки макаронину й зміряла невдоволеним поглядом спершу Меґі, потім Мо.
— Що ж, гаразд. Псувати вам задоволення я не хочу, — промовила вона. — О пів на десяту сигналізацію я, як завжди, все ж таки ввімкну й ляжу з книжкою в руках у ліжко. Та коли Меґі заздалегідь попередить мене, що виходить на ту вашу приватну виставу, то сигналізацію я на годинку відімкну. Цього досить?
— Цілком, — відповів Вогнерукий і вклонився так низько, що тицьнувся кінчиком носа в край своєї тарілки на столі.
Меґі ледве стрималася, щоб не засміятись.
За п’ять хвилин до одинадцятої дівчинка постукала в спальню Елінор.
— Прошу! — гукнула та.
Меґі прочинила двері й побачила, що тітка сидить у ліжку, схилившись над каталогом, завтовшки як телефонний довідник.
— Так дорого, так дорого, так дорого! — мурмотіла вона. — Послухайся моєї поради: ніколи не захоплюйся тим, на що не маєш досить грошей. Така пристрасть точить людині серце, як книжковий черв’як. Узяти до прикладу оцю книжку… — Елінор так тицьнула пальцем у ліву сторінку каталогу, що Меґі навіть здивувалася, як вона не прохромила там дірки. — Яке видання! Та ще й у непоганому стані. Я мрію купити його вже п’ятнадцять років, але для мене це так дорого, так дорого!
Зітхнувши, Елінор рвучко згорнула каталог, кинула його на килим і спустила з ліжка ноги. На подив Меґі, тітка була в довгій, квітчастій нічній сорочці. У ній вона здавалася молодшою — майже дівчинкою, що якось уранці прокинулася зі зморшками на обличчі.
— Сподіваюся, хоч ти не станеш такою схибленою, як оце я! — бурмотіла Елінор, натягуючи на босі ноги грубі шкарпетки. — Твоєму батькові ніколи не приходили в голову божевільні ідеї, та й матері теж. Навпаки, ще однієї людини з таким тверезим глуздом, як у неї, я зроду не бачила. А ось мій батько був схиблений на книжках не менше, ніж я. Більше половини моїх книжок мені дісталися від нього. А що він з них мав? Чи врятували вони його від смерті? Навпаки, грець ударив бідолашного саме на книжковому аукціоні. Хіба не смішно?
Меґі розуміла, що треба щось відповісти, але не могла сказати й слова.
— Моя мати? — натомість промовила вона. — А ви її добре знали?
Елінор пирхнула, так мовби дівчинка поставила їй якесь дивне запитання.
— Ну звісно, знала. Твій батько познайомився з нею тут. Хіба він тобі не казав?
— Він розповідає про неї небагато, — похитала головою Меґі.
— То, може, так воно й краще. Навіщо ятрити давні рани? А ти її, либонь, і не пам’ятаєш. Отой знак на дверях бібліотеки намалювала вона. А тепер гайда, а то ще проґавиш свою виставу.
Меґі рушила за тіткою довгим неосвітленим коридором. На хвилю в неї зринуло таке дивне відчуття, немовби зараз із одних із цих численних дверей вийде мати й усміхнеться до неї. У всьому величезному будинку не горіла, по суті, жодна лампочка, і в темряві Меґі кілька разів наштовхувалася колінами на стілець чи столик.
— А чому тут так темно? — спитала нарешті вона, коли у вестибюлі Елінор заходилася намацувати на стіні вимикача.
— Тому що я витрачу гроші ліпше на книжки, ніж на зайву електрику! — відповіла тітка й так люто глипнула на лампочку під стелею, ніби хотіла дорікнути їй: «А ти, дурепо, могла б світити й трохи ощадніше!» Потім потяглася рукою до якоїсь залізної скриньки, схованої за важкою запиленою портьєрою на стіні біля дверей. — Сподіваюся, ти в себе вимкнула світло, коли йшла до мене? — запитала вона, відчиняючи скриньку.
— Звичайно, — відповіла Меґі, хоч це було й не так.
— Відвернися! — наказала Елінор, наморщивши лоба й збираючись відімкнути сигналізацію. — Господи, тут стільки кнопок! Сподіваюсь, я не переплутала їх знов. Даси мені знати, коли скінчиться ваша вистава. І не здумай скористатися нагодою прошмигнути до бібліотеки й схопити яку-небудь книжку! Не забувай: я тут недалечко, а слух у мене кращий, ніж у кажана.
Меґі прикусила язика, щоб не бовкнути чогось зайвого. Тітка відчинила їй вхідні двері. Не зронивши ні слова, Меґі вислизнула повз неї надвір. Стояла тепла ніч, сповнена стрекотання цикад і ще якихось незнайомих звуків.
— А з моєю мамою ти теж завжди була така привітна? — поцікавилась Меґі, коли тітка вже хотіла було причинити двері.