Мов заворожена, вона сиділа на твердій лавці й не могла надивуватися Вогнеруким, який знов і знов підносив до рота пляшку й випльовував вогонь у чорне обличчя ночі.
Згодом Меґі вже не могла напевно сказати, що саме відвернуло її увагу від тих смолоскипів, що все крутилися й крутилися в повітрі, розсипаючи довкола іскри. Але зненацька вона перевела погляд на будинок. Можливо, людина шкірою відчуває зло, так само як відчуває спеку чи холод… Можливо, дівчинка лише краєм ока завважила світло, що раптом вибилося з-за віконниць на вікнах бібліотеки й упало на рододендрові кущі… Можливо, їй почулися голоси — чоловічі голоси, гучніші, ніж музика з магнітофона Вогнерукого, й усе її єство сповнив неймовірний страх — такий самий чорний і чужий, як страх тієї ночі, коли в їхньому дворі з’явився Вогнерукий.
Коли вона підхопилася на ноги, Вогнерукий впустив на землю одного із запалених смолоскипів, але хутко затоптав його, щоб вогонь не поповз по траві, й, нічого не кажучи, й собі перевів погляд на будинок.
Але під ногами в Меґі вже зашурхотів гравій: вона кинулася до будинку. Вхідні двері були прочинені, світло у вестибюлі не горіло, але з коридору, що вів до бібліотеки, долинали гучні голоси.
— Мо! — крикнула вона, і її знов пойняв страх, лещатами стис серце.
Бібліотечні двері стояли навстіж. Меґі вже хотіла була переступити поріг, коли це дві дужі руки схопили її за плечі.
— Тихо! — прошипіла Елінор і потягла дівчинку до себе в спальню.
Меґі помітила, як тремтіли в тітки пальці, коли та замикала за собою двері.
— Пусти! — Меґі відштовхнула її руку й спробувала крутнути ключа назад.
Вона хотіла крикнути Елінор, що треба допомогти батькові, але тітка міцно затисла їй рота й потягла дівчинку від дверей, хоч як та розмахувала руками й дриґала ногами. Елінор була жінка дужа, куди дужча від Меґі.
— Їх дуже багато! — прошепотіла тітка, поки Меґі, брикаючись, намагалася вкусити її за руку. — Четверо чи п’ятеро здоровенних гицлів, до того ж вони озброєні. — Вона підтягла дівчинку до стіни біля ліжка. — Сто разів збиралася вже купити собі отой чортів револьвер! — шепотіла далі, притискаючись вухом до стіни й прислухаючись. — Та яких сто — тисячу разів!
— Ну, звісно, це тут! — почула Меґі чийсь голос, навіть не припадаючи вухом до стіни. Голос був шкарубкий, як котячий язик. — Може, привести з парку твою доцю, щоб показала вона? Чи, може, ти зробиш це все ж таки сам?
Меґі ще раз спробувала відтягти від рота тітчину долоню.
— Та вгамуйся ж нарешті, чуєш! — прошипіла Елінор просто їй на вухо. — Бо так ти тільки накличеш на нього біду!
— Мою доньку? Що ви про неї знаєте? — Це був голос Мо.
Меґі схлипнула. І одразу відчула в себе на обличчі долоні Елінор.
— Я хотіла викликати поліцію, — прошепотіла та. — Але телефон не працює!
— О, ми знаємо все, що нам треба! — Це був уже третій голос. — То де книжка?
— Я віддам вам її. — Голос Мо лунав стомлено. — Але поїду з вами й потім, коли вона Каприкорнові вже не знадобиться, заберу її назад.
«Поїду з вами…»? Що він має на увазі? Адже не може ж він отак просто взяти й поїхати! Меґі знову шарпнулася до дверей, однак Елінор міцно тримала її. Меґі спробувала вивернутись, але тітка обхопила дівчинку своїми дужими руками й знову затисла долонею рота.
— Тим краще. Ми все одно збиралися взяти тебе з собою, — промовив хтось інший. — Ти навіть не уявляєш, як Каприкорнові кортить почути твій голос. Він так вірить у твій хист!
— Атож, бо той дядько, якого Каприкорн знайшов замість тебе, страшенний халтурник. — Це був знову перший, котячий голос. — Ти тільки поглянь на Кокереля!
Меґі почула, як зачовгали чиїсь кроки.
— Він шкутильгає. А ось у Пласконоса вже кращий вигляд, хоча красенем цей теж ніколи не був.
— Годі розводити теревені, Басто! У нас не так багато часу. То як щодо його доньки — теж прихопимо з собою? — Це був іще якийсь голос. Здавалося, хтось говорив із затисненим носом.
— Ні! — вигукнув Мо. — Вона лишиться тут, а то книжку я вам не віддам!
Один із чоловіків засміявся:
— Віддаси, віддаси, Чарівновустий, навіть не сумнівайся. Тільки не треба так хвилюватися — про те, щоб забирати доньку, мови не було. Через дівчинку ми лише затримаємось, а Каприкорн жде тебе вже надто давно. То де та книжка?
Меґі притислася вухом до стіни так, що воно аж защеміло. Почулися кроки, а тоді хтось відсунув щось убік.
Елінор затамувала дух.
— Непогана схованка! — промовив котячий голос. — Кокерелю, загорни книжку. І не спускай з неї очей! Ну, гайда! Після тебе, Чарівновустий!