Збираючи сумку, Меґі намагалася ні про що не замислюватись, бо знала, що будь-які розмірковування приведуть її до запитання: де шукати? Вона знов і знов гнала від себе цю думку, і все ж таки згодом її руки почали рухатися повільніше. І ось нарешті вона стала над повною-повнісінькою сумкою, мимоволі прислухаючись до ледве чутного, проте невблаганного внутрішньому голосу: «Одначе, скажи, Меґі, де ти збираєшся його шукати? У який бік ти повернеш за ворітьми — праворуч чи ліворуч? Бачиш, ти навіть цього не знаєш. А як гадаєш, чи далеко ти зайдеш, поки тебе схопить поліція? Дванадцятирічна дівчинка з величезною сумкою в руках і з безглуздою розповіддю про зниклого батька й про те, що матері, до якої можна було б тебе повернути, немає…»
Меґі затисла долонями вуха. Та хіба це допоможе заглушити голос, що шепоче в самій голові чи десь поруч? Кілька хвилин вона так і стояла. Потім покрутила головою, доки той голос нарешті змовк, і витягла спаковану сумку в коридор. Сумка була важка, дуже важка. Меґі відкрила її й повикидала все назад до кімнати. Лишила тільки светра, книжку (одна — принаймні одна — їй просто необхідна), фотознімка й батькового гаманця. Тепер вона зможе нести сумку, хай там якою далекою виявиться дорога.
Меґі тихенько рушила сходами вниз, тримаючи в одній руці сумку, в другій — записку для Елінор. Вранішнє сонце вже пробивалося крізь щілини у віконницях. Однак у всьому великому будинку стояла така глибока тиша, немовби тут спали навіть книжки на полицях. Тільки з-за тітчиних дверей долинало неголосне похропування. Власне, Меґі мала намір підсунути записку під двері, але та не пролізала. Дівчинка хвилю повагалася, потім натисла на клямку. В спальні Елінор, попри зачинені віконниці, було світло. Поряд з ліжком горіла лампа — мабуть, тітка заснула, читаючи. Вона спала горілиць, трохи розтуливши рота й потішаючи своїм хропінням гіпсових янголів на стелі. До грудей Елінор притискала книжку. Меґі відразу її впізнала.
— Звідки вона в тебе?! — скрикнула вона й спробувала вирвати книжку з тітчиних рук, обважнілих у сні. — Це батькова книжка!
Елінор враз очумалась, так наче Меґі хлюпнула їй в обличчя окропом.
— Ти її вкрала! — вигукнула Меґі, не тямлячи себе від люті. — Це ти покликала тих людей, ти! Ти й отой Каприкорн, ви з ним заодно! Це ти сказала забрати мого батька, і ще хтозна, що ти зробила з бідолашним Вогнеруким! Ти хотіла взяти цю книжку собі, від самого початку! Я бачила, як ти на неї дивилась — як на живу! Вона коштує, мабуть, цілий мільйон, а то й два чи три…
Елінор сиділа в ліжку, розглядала квіточки на своїй нічній сорочці й мовчала. Нарешті, коли дівчинці вже перехопило дух, озвалася:
— Ти все вже сказала? Чи репетуватимеш тут, поки захлинешся? — Голос її лунав, як завжди, різко, але чулося в ньому й щось інше — нечисте сумління.
— Я розкажу все поліції! — видихнула Меґі. — Розкажу, що ти вкрала книжку, і нехай вони запитають у тебе, де мій батько.
— Я… врятувала… тебе… і… цю… книжку!
Елінор спустила ноги з ліжка, ступила до вікна й розчахнула віконниці.
— Он як?! А що буде з Мо? — Голос у Меґі знов набрав сили. — Що станеться, коли вони зрозуміють, що він дав їм не ту книжку? Ти будеш винна, якщо вони йому щось зроблять! Вогнерукий так і сказав: «Якщо Мо не віддасть Каприкорнові книжку, той його вб’є». Чуєш, він його вб’є!
Елінор вистромила голову з вікна й набрала повні легені повітря. Потому обернулася й роздратовано кинула:
— Дурниці! Ти надто прислухаєшся до того, що каже цей сірникоїд. І надто багато начиталася поганеньких пригодницьких книжок, це одразу видно. Убити твого батька?! Господи, та він же не таємний агент чи хтось такий, щоб його боялися. Він реставрує давні книжки! Ця робота не конче пов’язана із загрозою для життя. Просто я хотіла роздивитися книжку без поспіху. Тільки задля цього й підмінила її. Хіба я знала, що серед ночі тут з’являться якісь темні типи й заберуть твого батька разом із книжкою?! Адже мені він розповідав лише те, що через цю книжку якийсь божевільний колекціонер уже кілька років не дає йому жити. Звідки мені було знати, що той колекціонер не спиниться ні перед пограбуванням зі зломом, ні перед викраденням людей? Таке не спало б на думку навіть мені. Ну, хіба що, може, задля двох-трьох книжок на світі.