— Дванадцять, — сказав Мо.
— Дванадцять?! Лелечко!
Вогнерукий відгорнув із чола геть мокру чуприну. Вона сягала йому майже до плечей. Меґі спитала себе, якого ж та чуприна кольору, коли суха. Неголена щетина навколо тоненьких губів була руда, як ото хутро у бездомної кицьки, що їй Меґі іноді ставила за порогом блюдце з молоком. На щоках щетина в чоловіка була ріденька, мов перший пушок на підборідді у юнака. Отож рубців вона не закривала — трьох довгих блідих рубців, через які обличчя у Вогнерукого мало такий вигляд, немовби колись розбилося й тоді його зліпили наново.
— Дванадцять років! — знову проказав він. — Та вже ж… Тоді їй було… Три роки, чи не так?
Мо кивнув головою й сказав:
— Ходімо, я дам тобі що-небудь перевдягтися. — І потяг гостя за собою — нетерпляче, так ніби йому раптом припекло сховати того від доньки. — А ти, Меґі, — кинув він через плече, — лягай спати. — І, не промовивши більше жодного слова, причинив за собою двері майстерні.
Меґі стояла й потирала одну об одну холодні ноги. «Лягай спати!» Іноді, коли вона вкотре засиджувалася допізна, Мо кидав її на ліжко, мов торбу з горіхами. Іноді після вечері він ганявся за нею по всьому будинку, поки вона, захекавшись од сміху, втікала до себе в кімнату. А іноді він так стомлювався, що випростувався на канапі, й тоді вона, перше ніж іти спати, запарювала йому каву. Але ніколи, жодного разу він не спроваджував її в ліжко так, як оце щойно.
В її серці прокльовувалося настирливе, мов страх, передчуття, нібито разом із цим незнайомцем, що мав таке дивне й водночас знайоме ім’я, в їхнє життя проникла якась небезпека. І раптом Меґі пошкодувала, — так глибоко, аж сама злякалася, — що пішла по Мо: краще б цей Вогнерукий лишився стояти надворі, поки його змив би дощ.
Цієї миті двері майстерні відчинились, і дівчинка здригнулася.
— Ти й досі тут? — здивувався Мо. — Іди спати, Меґі. Ну ж бо!
На батьковому переніссі дівчинка помітила оту невеличку зморщечку, яка залягала там лише тоді, коли його щось дуже тривожило; і дивився він кудись крізь Меґі, наче думками був десь далеко-далеко. Лихе передчуття в її серці наростало, розправляючи чорні крила.
— Прожени його, Мо! — сказала вона, коли він повів її, підштовхуючи перед собою, до кімнати. — Прошу тебе! Прожени його! Він мені не подобається.
Мо спинився на порозі.
— Завтра вранці, коли ти прокинешся, його тут уже не буде. Слово честі!
— Слово честі? А пальці не схрещуєш? — Меґі дивилася йому просто в очі. Вона завжди бачила, коли батько казав неправду, хоч би як він це приховував.
— Не схрещую, — сказав Мо й на підтвердження підніс угору обидві руки.
Відтак причинив за собою двері, хоч і знав, що доньці це не до вподоби. Меґі припала вухом до дверей і прислухалася. Забряжчав посуд. «О, виходить, того рудобородого ще й відігріватимуть чаєм! Сподіваюся, він таки схопить запалення легенів, — подумала Меґі. — Тільки щоб не помирав одразу, як мати моєї вчительки англійської». Меґі почула, як на кухні засвистів чайник і Мо з тацею, заставленою посудом, рушив назад до майстерні.
Меґі про всяк випадок трохи зачекала, хоч це далося їй і нелегко, потім прослизнула до передпокою.
На дверях батькової майстерні висіла невеличка бляшана табличка. Слова, що стояли на ній, Меґі знала напам’ять. Вона ще у свої п’ять років навчилася читати оті старомодні гостроверхі літери:
Тоді Меґі, щоб дотягтися до таблички й розшифрувати цей напис, мусила підставляти собі ящика. Вона гадала, що «перетравлювати» потрібно розуміти буквально, і з відразою питала себе, чому Мо почепив собі на двері саме ці слова якогось осквернителя книжок.
Тепер вона вже знала, що означав напис. Але цієї ночі він її не цікавив. Їй хотілося збагнути, що означали ті слова, які лунали за дверима — тихі, майже незрозумілі слова, що ними пошепки перемовлялися двоє чоловіків у майстерні.
— Ти його недооцінюєш! — чула вона, як казав Вогнерукий.
Голос у нього був зовсім не такий, як у Мо. Батько мав особливий голос. Ним він міг просто-таки малювати в повітрі картини.
— Щоб запопасти її, він піде на все! — Це казав знову Вогнерукий. — А все, повір мені, — це таки все.
— Я її повік йому не віддам! — Це був голос Мо.
— Але він так чи інак її дістане! Кажу тобі ще раз: вони натрапили на твій слід.
— Хіба це вперше?! Та поки що мені щоразу щастило спекатися їх.