— А я без них жити не зміг би, — промовив Нафталі.
Коли Меґі прокинулась, надворі ще тільки сіріло. Нічна запона над полями стала блідіша, так наче полиняла під дощем. Будильник показував майже п’яту, й Меґі вже хотіла було перекинутися на другий бік і поспати ще, аж раптом відчула, що в кімнаті хтось є. Вона злякано сіла в ліжку й побачила Мо: він стояв біля її відчиненої шафи.
— Доброго ранку! — привітався батько, кладучи до валізи її улюбленого светра. — Мені шкода. Я розумію, ще дуже рано, але нам треба їхати. Ти не проти, я зварю на сніданок какао?
Меґі сонно кивнула головою. Пташки за вікном щебетали так гучно, немовби попрокидалися вже кілька годин тому.
Мо кинув до валізи ще дві пари її штанів, закрив валізу й рушив з нею до дверей.
— Вдягни що-небудь тепле, — сказав дорогою. — Надворі прохолодно.
— Куди ми їдемо? — запитала Меґі.
Та батько вже вийшов з кімнати. Дівчинка розгублено визирнула з вікна, ніби сподіваючись побачити у дворі Вогнерукого. Але там на мокрому після дощу камінні лише стрибав чорний дрозд.
Меґі натягла штани й попленталась на кухню. У коридорі стояли дві валізи, дорожня сумка й батькова скринька з інструментами.
Мо сидів за столом і готував бутерброди. Перекуска на дорогу. Коли Меґі переступила поріг, він на мить звів очі й усміхнувся. Але з його вигляду Меґі здогадалася, що батько чимось стривожений.
— Ми не можемо поїхати, Мо, — сказала вона. — У мене канікули аж через тиждень.
— То й що? Хіба тобі вперше кидати школу, коли я дістаю замовлення й мушу їхати?
Що правда, то правда. Так траплялося навіть досить часто, коли якому-небудь букіністові, колекціонеру чи якійсь бібліотеці потрібен був палітурник і Мо запрошували очистити кілька давніх цінних книжок від плісняви й пороху чи заново їх оправити. Щоправда, на думку Меґі, слово «палітурник» не дуже пасувало до батькової професії, і кілька років тому вона змайструвала на двері його майстерні табличку з написом: «Мортимер Фольхарт, книжковий лікар». І цей книжковий лікар ніколи не виїздив до пацієнтів без доньки. Так було й буде завжди, хай би там що казали в школі вчителі Меґі.
— Як щодо вітряної віспи? Чи я вже виправдовував нею твої пропуски в школі?
— Минулого разу. Коли ми їздили до отого огидного типа з Бібліями. — Меґі пильно подивилася батькові в очі. — Мо, ми мусимо їхати через… учорашню ніч?
На мить їй здалося, що зараз батько про все розповість. Та він лише похитав головою й кинув:
— Дурниці! — І заходився ховати бутерброди до пластикового мішечка. — У твоєї мами була тітка. Тітка Елінор. Колись ми до неї вже їздили, але тоді ти була ще зовсім маленька. Елінор уже давно просить, щоб я дав лад її книжкам. Вона живе біля одного з озер на півночі Італії… Весь час забуваю, біля якого саме, але там дуже гарно. Їхати туди годин шість-сім, не більше. — Розповідаючи, він не підводив очей на Меґі.
«Але чому саме зараз?» — крутилося в неї на язиці. Однак вона змовчала. Не спитала Меґі й про те, чи не забув батько про домовлену зустріч пополудні: надто боялася відповідей на свої запитання й того, що Мо знову скаже неправду.
— А вона така сама кумедна, як і решта? — тільки й поцікавилась дівчинка.
Меґі з Мо вже навідували декотрих родичів. І з боку батька, і з боку матері їх було чимало, й вони роз’їхались, як здавалося Меґі, по всій Європі.
— Вона, звісно, трохи кумедна, але ви з нею знайдете спільну мову. А книжки в неї таки чудові.
— А ми надовго їдемо?
— Та, мабуть, на довше, ніж звичайно.
Меґі надпила ковток какао. Воно було таке гаряче, що обпекло губи. Вона швиденько притисла до них холодного ножа.
— Мені ще треба дещо спакувати в майстерні, — сказав Мо, відсовуючи стільця. — Я швиденько. Ти, звісно, зморена, але поспиш потім, в автобусі.
Меґі кивнула головою й перевела погляд на вікно. Ранок видався похмурий. Над полями, що тяглися аж до недалеких пагорбів, висів туман, і дівчинці здалося, що нічні тіні поховалися поміж деревами.
— Спакуй їжу й прихопи з собою кілька книжок! — гукнув з передпокою Мо.
Так наче Меґі їде в дорогу вперше! Батько ще багато років тому змайстрував скриньку для її улюблених книжок, які вона щоразу брала в такі поїздки — тривалі й короткі, далекі й не дуже далекі. «У чужім краю непогано мати з собою власні книжки», — завжди казав Мо. Сам він також щоразу прихоплював їх із собою добрий десяток, не менше.