— Що ти тут робиш? — напустився батько на дівчинку.
— Я… — На хвилю в Меґі від переляку відібрало мову — таке похмуре було в Мо обличчя. — Просто я хотіла спитати, чи не маєш ти для мене ще якої-небудь книжки… Бо ті, що в моїй кімнаті, я вже всі прочитала і…
Мо провів долонею по обличчю.
— Ну, звісно. Що-небудь знайду неодмінно, — сказав він, але очі його ніби промовляли: «Іди звідси, Меґі, йди». А за спиною в нього шарудів обгортковий папір. — Зараз я прийду до тебе. Просто мені треба тут іще дещо спакувати. Гаразд?
Невдовзі він приніс їй три книжки. Але тієї, котру загорнув у папір, серед них не було.
За годину вони винесли речі у двір. Вийшовши з будинку, Меґі мерзлякувато зіщулилась. Ранок видався холодний, як дощ минулої ночі, а бліде сонце нагадувало кашкета, якого хтось забув у похмурому небі.
Вони не прожили в цьому старому дворі ще й року. Меґі подобався краєвид із пагорбами довкруг, ластів'ячі гнізда під дахом, пересохлий колодязь, який зяяв такою чорнотою, що здавалося, ніби він сягав самого центру землі. Будинок з усіма його порожніми кімнатами, де мешкали жирні павуки й завжди гуляли протяги, здавався їй аж надто великим, однак платити за нього доводилося не багато, а Мо мав досить місця для своїх книжок і для майстерні. До того ж поряд із будинком був курник і повітка, в якій тепер стояв лише їхній старенький мікроавтобус, хоча в ній краще було б тримати кількох корів чи коня. «їх, Меґі, треба доїти, — сказав Мо, коли вона якось запропонувала була завести двох-трьох корів. — Рано-вранці. Дуже, дуже рано. І то щодня!» «А як щодо коня? — запитала тоді вона. — Коня має й Пеппі Довгапанчоха. І обходиться навіть без повітки!»
Меґі була б рада й кільком курям чи козі, але ж і їх треба щодня годувати, а вони з батьком надто часто від’їздили. Отож у Меґі лишилася тільки руда кішка, яка час від часу навідувалася до них, коли їй набридало гризтися із собаками в сусідньому дворі. Там жив буркотливий старий селянин — єдиний їхній сусіда. Його собаки іноді так моторошно вили, що Меґі мусила затуляти вуха. До найближчого села, куди Меґі ходила до школи й де мешкали дві її подруги, можна було доїхати за двадцять хвилин велосипедом, але батько зазвичай відвозив її автобусиком, бо вузький путівець завжди був безлюдний і пролягав через поля й темні переліски.
— О Господи, що це ти сюди понакладала? Чи не цеглин? — спитав Мо, коли виносив надвір її скриньку з книжками.
— Ти ж бо сам завжди кажеш: книжки мають бути важкі, бо в них — цілий світ, — відповіла Меґі, на що батько всміхнувся — вперше за цілий ранок.
Автобусик, що в занедбаній повітці нагадував якусь незграбну строкату тварину, був для Меґі рідніший від усіх будинків, де їм із Мо випадало мешкати. Ніде не спалося їй так солодко й міцно, як у ліжку, що його в автобусику змайстрував для неї батько. Був тут, звичайно, і стіл, у кутку — кухонька й лавка, під відкидним сидінням якої зберігалися путівники, міські карти й зачитані кишенькові книжечки.
Так, Меґі любила свого автобусика. Та цього ранку сідати в нього вона не поспішала. Коли Мо ще раз повернувся до будинку, щоб замкнути двері, в Меґі раптом зринуло таке відчуття, ніби вони вже ніколи сюди не повернуться, ніби ця їхня поїздка завершиться інакше, ніж усі попередні, ніби вони їхатимуть усе далі й далі, втікаючи від чогось такого, що й назви не має. Принаймні від того, про що їй не хотів казати батько.
— Отже, з Богом, на південь! — тільки й кинув він, умощуючись за кермом.
І вони рушили — ні з ким не попрощавшись, раннього ранку, що пахнув дощем.
Та біля воріт їх уже очікував Вогнерукий.
На південь
— За Дрімучим лісом — широкий світ, — мовив пацюк. — Але нас він не обходить — ні тебе, ні мене. Я там іще зроду не був і ніколи туди не поткнуся. А ти — й поготів, якщо маєш бодай крихту здорового глузду.
Вогнерукий, мабуть, уже давно стояв на вулиці, по той бік кам’яної огорожі. Сотні разів — ба більше! — Меґі, міцно заплющивши очі, походжала на цьому мурі туди-сюди — до іржавих завіс на воротах і назад — і виразно уявляла собі або тигра з бурштиново-жовтими очима, що зачаївся в бамбукових заростях під огорожею, або бистрину з порогами, яка пінилася праворуч і ліворуч від неї.
Тепер тут стояв лише Вогнерукий. Але досить було Меґі тільки вздріти його, як серце в неї шалено закалатало. Він вигулькнув перед автобусиком так несподівано, що Мо мало не налетів на нього. Вогнерукий був у самому светрі й, щоб зігрітися, обхопив себе руками за плечі. Його пальто, мабуть, було ще мокре після дощу, але чуб уже просох, і тепер рудуваті пасма спадали на вкрите рубцями обличчя.