Сергій Плохій
Чорнобиль
Історія ядерної катастрофи
Передмова
Усього нас восьмеро чоловік — тих, хто відправився у Чорнобиль. Окрім мене, у поїздку вирушили троє студентів науково-технічних спеціальностей з Гонконгу, які подорожують Російською Федерацією та Східною Європою, і четверо, наскільки я можу судити з їхнього акценту, британців — троє хлопців і одна дівчина — усі віком до 20 років. (Згодом я дізнаюся, що чоловіки за національністю справді британці, тоді як дівчина на ім’я Аманда — гордовита ірландка.) Спільну мову вони знаходять доволі добре.
Кілька тижнів тому, коли Аманда поцікавилася у свого чоловіка, британця Стюарта, як би він провів прийдешню відпустку, Стюарт відповів, що хотів би відвідати Чорнобиль. Тож тепер вони в Україні — у супроводі брата чоловіка і друга сім’ї. Надихнули їх на цю мандрівку кілька комп’ютерних ігор. У першій — «S.T.A.L.K.E.R.: Тінь Чорнобиля» — шутері з елементами survival horror — події відбуваються в чорнобильській зоні відчуження після вигаданого другого ядерного вибуху. В іншій грі — «Call of Duty 4: Modern Warfare» — один із головних персонажів, капітан Джон Прайс, відправляється в покинуте місто Прип’ять, щоб ліквідувати лідера російських ультранаціоналістів. Стюарт і його близькі вирішили побачити місто на власні очі.
Віта, наш юний енергійний український гід, спочатку провозить групу до 30-кілометрової зони відчуження, а вже згодом — до більш обмеженої 10-кілометрової зони. Таким чином маємо два кола — одне всередині іншого — з атомною електростанцією у центрі та радіусами 30 і 10 кілометрів відповідно. Ми можемо побачити радянську радіолокаційну станцію «Дуга» — відповідь на Стратегічну оборонну ініціативу Рональда Рейгана «Зоряні війни», яка вже не відповідає сучасним технологічним стандартам. «Дугу» було розроблено для раннього виявлення можливої ядерної атаки із Східного узбережжя США. Звідси — наш шлях на місто Чорнобиль, місцеву атомну електростанцію і Прип’ять — сусіднє місто-привид, яке колись населяло близько 50 000 жителів, персоналу зруйнованої станції та робітників-будівельників. Віта вручає кожному дозиметри, що сигналять, коли рівні перевищують допустимі норми. На деяких ділянках, включаючи околиці зруйнованого реактора, дозиметри не замовкають. Утім, трохи згодом гід забирає прилади, вимикаючи їх, — як 1986 року робили радянські ліквідатори, направлені для усунення наслідків катастрофи. Річ у тому, що вони були зобов’язані виконати завдання, тоді як дозиметри сигналізували про недопустимі рівні радіоактивного забруднення. Віта ж керується іншим: за її словами, протягом дня у зоні ми отримаємо дозу радіації, яку пасажир літака отримує за годину. Словам гіда про не дуже критичні рівні радіоактивного забруднення довіряє вся група.
Загалом внаслідок вибуху на ЧАЕС у повітря потрапило від 50 до 200 мільйонів кюрі радіоактивних ізотопів, що еквівалентно сотням атомних бомб, скинутих на Хіросіму. Настільки катастрофічні наслідки були спричинені витоком менш ніж половини ядерного палива реактора, тоді як спочатку він містив понад 180 тонн збагаченого урану, чого достатньо, щоб забруднити на століття більшу частину Європи. Більше того, якби три інші реактори Чорнобильської АЕС пошкодилися вибухом першого, а пожежа сунула саме туди, на континенті практично не залишилося б місця, де люди могли б жити вповні безпечно. Протягом кількох тижнів після аварії вчені та інженери не могли точно відповісти, чи варто після руйнування першого чекати смертоносніших вибухів на інших реакторах. Спалахів не відбулося, але й наслідки від першого відчуватимуться протягом століть: період напіврозпаду плутонію-239, виділеного внаслідок аварії на ЧАЕС і вітрами занесеного аж на терени Швеції, становить 24 000 років.
Іноді Прип’ять називають сучасними Помпеями — і між двома містами справді прослідковується явна паралель. Проте існують і відмінності теж — хоча б тому, що українське місто, його стіни, стелі й навіть віконні рами деінде й досі залишаються практично непошкодженими. Життя у зоні ЧАЕС обірвала не вулканічна магма чи лава, життя тут зупинилося внаслідок невидимих радіоактивних частинок, які змусили жителів міста залишити свої оселі, але які пощадили рослинність, дозволивши диким тваринам повернутися та осісти в місцях, що колись зводила і населяла людина. На вулицях Прип’яті можемо зустріти безліч символів давно загубленого комуністичного минулого. Наприклад, плакатів із комуністичними гаслами, а у приміщенні покинутого кінотеатру — портрет лідера комуністів. І хоча, за словами нашого гіда Віти, нині ніхто не може встановити, чиє обличчя зображено на портреті, я пригадую знайомі ще з часів моєї роботи в 1980-х роках професором в Україні риси — на плакаті зображений Віктор Чебриков, голова КДБ СРСР з 1982 до 1988 рр. Дивом збережений, портрет не пошкодився навіть за 30 останніх років (за винятком маленької дірочки біля носа Чебрикова, хоча знову ж таки — загалом якість чудова). Ми рухаємося далі.