Анатолій Іванович Майорець, 56-річний міністр енергетики та електрифікацї, був безпосереднім начальником Брюханова і людиною, яка служила своєрідним «хранителем» воріт до радянського ядерного раю. Щойно призначений, він прагнув самоствердитися. І у світлі завдань запуску реакторів на атомних електростанціях удвічі більше протягом наступних п’яти років Майорець, перебираючи варіанти вирішення, на XXVII з’їзді КПРС заявив: повний цикл будівництва АЕС — від розроблення архітектурного проекту і до запуску реактора — можна скоротити до п’яти років (з оптимальних семи), якщо процеси проектування і будівництва будуть здійснюватися одночасно. Зі свого боку, Брюханов прекрасно усвідомлював, наскільки складно працювати з напівсирими архітектурними проектами, не адаптованими до місцевих умов. А оскільки декілька реакторів ще не були завершені відповідно до семирічного плану, скоротити будівництво до п’яти років здавалося неможливим. Проте якщо партія розпорядилася виконати, якщо цього потребували державні лідери, керівники АЕС не мали іншого вибору, аніж підкоритися.
Свою доповідь Майорець закінчив на мажорній ноті: «Дозвольте мені запевнити вас, що електроенергетики і будівельники, сповнені енергії після рішень XXVII з’їзду КПРС, реалізують грандіозні плани партії і зроблять гідний внесок у розбудову матеріальної основи комунізму». Здається, Майорець так і не зрозумів, що партія більше не займалася побудовою комунізму. Утім, за нього, щойно призначеного міністра, міг також говорити його ентузіазм.
Загалом, атмосфера на з’їзді була тріумфальною. Кожен прагнув мислити масштабно і вірити, що все можливо. У числі найбільш оптимістичних делегатів був і сам Горбачов. Його доповідь сприйняли дуже добре, концепція прискорення економічного розвитку на основі науково-технічного прогресу отримала схвалення делегатів, і тепер кандидатуру Горбачова на посаду Генерального секретаря було затверджено не лише на Пленумі ЦК партії, а й на самому з’їзді. Його позиції поліпшилися, а мандат на реалізацію політики прискорення розширився.
Окрім цього, Горбачову вдалося привести в Політбюро своїх людей, серед яких був і енергійний партійний керівник з Уралу Борис Єльцин. Саме він підняв риторичне питання: «Чому від з’їзду до з’їзду ми продовжуємо обговорювати одні й ті самі питання? Чому навіть зараз потреба радикальних реформ відтіняється інертним пластом опортуністів із партквитками?» В аудиторії, переповненій призначенцями Брежнєва, його промова прозвучала ніби грім серед ясного неба. Слово «перебудова» (або «перестройка»), звісно, згадувалося в доповіді Горбачова, але тільки один раз. Ключовим терміном і досі було «прискорення», введене в офіційний партійний дискурс відразу після приходу до влади Горбачова весною 1985 року. Більшості делегатів здавалося, що вони на правильному шляху, проблема полягає лише у стагнації епохи Брежнєва, а виправити цю ситуацію можна через повернення до ленінських ідеалів істинного комунізму.
XXVII з’їзд КПРС завершився 6 березня. Віктор Брюханов і його колеги з української делегації, спакувавши валізи, відправилися додому. Майбутнє виглядало безхмарним не лише для ядерної енергетики, а й для держави загалом. Утім, дещо все ж турбувало директора Чорнобильської АЕС. Брюханов висловив занепокоєння в рамках вечірнього телефонного інтерв’ю київському репортерові, з яким уже спілкувався кілька тижнів тому напередодні свого п’ятдесятиріччя. Очікувано високо оцінивши виступ Горбачова і радо сприйнявши завдання, поставлені перед радянською ядерною промисловістю, він водночас дозволив собі таке застереження: «Ми сподіваємося, що це [нові партійні завдання. — Прим. перекладача] також посприяє підвищенню уваги до надійності та безпеки у виробництві атомної енергії. Зокрема, на нашій Чорнобильській АЕС. Саме ця проблема є найбільш нагальною». У газетах інтерв’ю з Віктором Брюхановим з’явилося без його застереження.