Глава 2
Чорнобиль
Коли увечері 6 березня 1986 року сповнений енергії Михайло Горбачов влаштував у Кремлівському палаці прийом для іноземних гостей з’їзду — більшість із них були представниками комуністичних партій, які приїхали в Москву за рахунок державних коштів СРСР, — радянські делегати вже залишали столицю: літаками, потягами і автомобілями. Віктор Брюханов і його колеги з київської делегації скористалися нічним потягом до столиці Української PCP.
Уже наступного ранку вони були в Києві, де їх оваціями зустріли керівники місцевого обкому. Міцні обійми, рукостискання і квіти для жінок-делегатів — делегація прибула в п’ятницю напередодні 8 березня, Міжнародного жіночого дня, який широко відзначався в СРСР. На фотографії для газети, знятій на Центральному залізничному вокзалі Києва вранці 7 березня, — Брюханов, в хутряній шапці і дублянці, в оточенні інших делегатів, серед яких жінка з букетом гвоздик. Брюханов мав дістати квіти для дружини Валентини, але попереду була дорога додому, яка займала більше ніж дві години — дистанція між Києвом і Прип’яттю — 150 кілометрів.
Водій службового авто Брюханова забрав його на Центральному залізничному вокзалі, вирушивши через проспект Червоних козаків (пізніше — Московский, а згодом Степана Бандери) до Р02 — траси, що протягується північніше від Києва уздовж Дніпровського водосховища, далі на північний схід до міста Іванків, пролягаючи через березові гаї і — вже ближче до Чорнобиля — через зону соснових лісів.
Уперше молодий і сповнений ентузіазму Брюханов проїхав трасою Київ — Прип’ять узимку 1970 року, коли саме місто Прип’ять ще навіть не звели. Посада директора в такому віці — значне досягнення, хоча станція тоді існувала лише на папері. Брюханов був тільки на порозі будівництва — станції, офісних приміщень, нового міста для своєї сім’ї, яка складалася з дружини Валентини, 9-річної доньки Лілії і однорічного сина Олега. Він зняв кімнату в єдиному готелі міста Чорнобиля, що дало назву АЕС, яку Брюханову ще потрібно було збудувати. На своєму ліжку він розклав папери і почав пропрацьовувати план будівництва і кошторис для перших тимчасових будівель на ділянці, відведеній під нову станцію. Будівництво розпочнеться через рік.
Водночас молода сім’я Брюханова залишалася у Слов’янську — місті на Донбасі з населенням 125 000 чоловік, — де він працював донині. Слов’янськ 2014 року набуде слави осередку Російсько-української війни — там почався воєнний конфлікт і з’явилися перші жертви. Запеклі бої за Слов’янськ пояснюються, по-перше, тим, що це важливий транспортний вузол з автомобільними і залізничним шляхами, і, по-друге, — значний промисловий центр. І саме внаслідок цього статусу 1966 року у Слов’янську опинився Брюханов — він приїхав працювати на електростанції, що виробляла електроенергію, спалюючи місцеве вугілля.
Хоча першою в кар’єрі Брюханова стала електростанція в Ангрені, місті неподалік від Ташкента, столиці Узбекистану, де він 1 грудня 1935 року народився. Він був найстаршою дитиною у великій сім’ї російських робітників, яка переїхала в Ташкент із міста Саратова. З Другої світової війни Брюханову мало що запам’яталося — тільки постійний голод. У віці 24 років він закінчив місцевий політехнічний інститут і почав кар’єру в сусідньому місті Ангрен. Саме тут Віктор Брюханов зустрів Валентину, яка також працювала на станції, відвідуючи, окрім того, вечірні заняття в місцевому технікумі. Брюханова полонили її очі — як пізніше згадував сам інженер, йому здавалося, що він може потонути в тому погляді.
Коли Валентина вперше побачила прізвище Віктора на сторінках місцевої газети, він уже привертав до себе увагу як кваліфікований і сумлінний інженер. Керівником підрозділу він став усього за рік, і Валентина ще тоді подумала: «Не дай Боже мати таке прізвище». Прізвище «Брюханов» походить від російського слова «брюхо» — живіт. Утім, уже скоро, після зустрічі із самим носієм прізвища, — молодим, худорлявим і жвавим Віктором, — вона забуде про свій скепсис. Він підкорив її серце, демонструючи своє кохання безкінечними квітковими потоками. Автомобілі, які прибували з Курамінського хребта, доставляли тюльпани, а тому додому Віктор приносив більш ніж достатньо, щоб заставити ними всі підвіконня. Через рік пара одружилася і зажила щасливим життям в Ангрені.