Тюльпанова казка Брюханових перервалася рано-вранці 26 квітня 1966 року, за двадцять років до Чорнобильської катастрофи. Того вівторка потужний землетрус зруйнував більшу частину центральних кварталів Ташкента, рідного міста Брюханова, що на відстані 112 кілометрів від Ангрена. Понад 230 адміністративних будівель і більше ніж 700 магазинів та кафетеріїв стали непридатними до експлуатації чи повністю зруйнованими. Дивовижним чином жертвами стали всього восьмеро людей, однак багато отримали поранення, а приблизно 300 000 чоловік — майже третина населення Ташкента — прокинулися без даху над головою. Серед останніх були й батьки Віктора Брюханова — їхній глинобитний будинок сильно постраждав і фактично перебував на межі повного руйнування. Для Валентини Брюханової землетрус став тяжким ударом: а якщо другий землетрус зруйнує Ангрен, як це сталося з Ташкентом? Що тоді буде з ними та їхньою маленькою донькою? Вона захотіла, щоб сім’я переїхала. Натхнений словами дружини, Віктор почав робити запити на роботу на інших електростанціях Радянського Союзу. Як виявилося, спеціалістів рівня Брюханова чекали в Україні: родина Брюханових зібрала валізи і вирушила в Слов’янськ, де Віктор, — ставши спочатку начальником турбінного відділення, а згодом і головним інженером станції, — піднявся кар’єрними сходинками.
Коли переїхали Брюханови, 1966 року, станція у Слов’янську розширювалася. Велося будівництво нового — найбільшого в СРСР, як потім згадував Віктор, — блока. Виклик Брюханов прийняв і знову проявив себе одночасно і як талановитий інженер, і як організатор. Початковий етап запуску нових енергоблоків був особливо складним, однак Брюханов упевнено справився з навантаженням, паралельно розв’язуючи проблеми будівельних бригад, які провалили критично важливі терміни, і не забуваючи про план виробництва електроенергії. Працьовитий, компетентний і небагатослівний, Брюханов, здавалося, був створений для таких ситуацій. Саме результати роботи Брюханова привернули увагу Києва — уже навесні 1970 року йому запропонували роботу, яка вимагала саме тих якостей, які він продемонстрував, працюючи у Слов’янську. Але в значно більших масштабах. У міністерстві хотіли призначити Брюханова відповідальним за будівництво, а згодом — і за експлуатацію нової електростанції, яку зведуть в околицях Чорнобиля, далеко від вугільних родовищ Узбекистану і України. Робота нової станції не залежатиме від вугілля — вона буде функціонувати на ядерному паливі.
Для молодого інженера ця пропозиція стала складним рішенням. Брюханов попросив пораду Валентини. Дружина боялася: зрештою, йшлося про атомну електростанцію, тоді як Віктор був спеціалістом з турбін і нічого не знав про реактори та атомну енергію. Утім, у Києві його запевняли — електростанція залишається електростанцією. З керівництвом у Москві теж уже погодили. На той час у країні, ядерна енергетика якої лише ставала на ноги, було не так багато інженерів-ядерників, здатних будувати станції. Брюханов прийняв виклик. Утім, доти, як стати спеціалістом у сфері ядерної енергетики, він мав глибоко розібратися у питаннях, пов’язаних з будівництвом — складною і в принципі невдячною роботою. Спочатку Брюханов шкодував про свій вибір, однак пізніше змінив своє бачення: «Я ні про що не жалію», — розповів Віктор кореспондентові напередодні свого 50-річчя у грудні 1985 року.
А в березні 1986 року, коли Брюханов повернувся з XXVII з’їзду КПРС і сів у свій службовий автомобіль на Центральному залізничному вокзалі Києва, щоб виїхати додому в Прип’ять, причин шкодувати було ще менше. Його водій знав дорогу Київ — Прип’ять практично напам’ять, — керівник постійно їздив туди-сюди між двома містами. Партійне керівництво, міністри і голови главків — усі працювали в Києві. А тому Брюханов змушений був відвідувати столицю задля безконечних зустрічей. Та епоха характеризується тисячами, якщо не десятками тисяч дозволів та інших документів, що вимагали підписів і штампів, — отримати їх можна було виключно в Києві. Шосе Київ — Прип’ять являло собою вузьку двосмугову дорогу з жвавим рухом. Від цього сполучення в аспекті поставок залежали і атомна електростанція, і місто-супутник. Після майже двогодинної поїздки порослою ще засніженими лісами сільською місцевістю автомобіль Брюханова нарешті в’їхав на територію Чорнобиля. Ліворуч — бетонний монумент із назвою міста і пам’ятник Володимирові Іллічу Леніну, далі — центральна площа, досить широка як для міста, населення якого не перевищувало 14 000 осіб.