Одинадцятого грудня 1991 року, через десять днів після того, як українці масово проголосували на національному референдумі за підтвердження Декларації про незалежність, проголошеної Верховною Радою, і через день після того, як парламент ратифікував угоду, підписану Борисом Єльциним від Росії, Леонідом Кравчуком від України і Станіславом Шушкевичем від Білорусі, в якій вони розпустили Радянський Союз і заснували Співдружність Незалежних Держав, українські депутати зібралися знову, щоб заслухати звіт комісії Яворівського про розслідування приховування наслідків Чорнобильської катастрофи.
В угоді, підписаній Єльциним, Кравчуком і Шушкевичем, ішлося, що «сторони визнають планетарний характер Чорнобильської катастрофи та зобов’язуються об’єднатися для координації своїх зусиль щодо мінімізації та подолання її наслідків». Але наразі кожна країна усувала наслідки катастрофи по-своєму. Це стосувалося як ступеня розголосу в засобах масової інформації, так і розв’язання економічних, соціальних та екологічних проблем, пов’язаних із Чорнобилем, програм боротьби з наслідками катастрофи та рівня політичної й юридичної відповідальності, яку покладали на лідерів комуністичної верхівки, що перебувала при владі на момент аварії.
У звіті комісії Верховної Ради засуджувалася поведінка колишніх радянських чиновників, причетних до Чорнобильської катастрофи, — набагато суворіше, ніж у будь-якій іншій пострадянській республіці, що постраждала внаслідок цієї аварії. Український екологічний націоналізм усе ще був сильним, його мобілізаційна сила, здавалося, не була втрачена. Екологічний націоналізм раніше підживлював прагнення до незалежності України, а тепер він перетворився на зброю в боротьбі за майбутнє країни між національними демократами, котрі зараз набували впливу, і дезорієнтованими колишніми комуністичними апаратниками, котрі продовжували контролювали уряд. Яворівський не мав пощади до колишніх комуністичних урядовців за їхню реальну або гадану роль у Чорнобильській катастрофі. Його метою була, скоріше за все, дискредитація радянської імперської системи правління, комуністичної ідеології й української посткомуністичної еліти, яка все ще чіплялася за владу, хоча цього вже не було в Литві, батьківщині екологічного націоналізму в Радянському Союзі.
Яворівський розпочав свою доповідь, характеризуючи аварію на ЧАЕС передусім як українську національну трагедію. «Біблійна зірка Полин упала на нашу землю й отруїла не лише наше зерно, воду та повітря, але й вашу і нашу кров», — виголосив він, розвиваючи деякі теми, раніше озвучені у творах і щоденниках українських письменників — як його власних, так і інших — та опублікованих після Чорнобиля. Він продовжував стверджувати, що катастрофа перетворила українців на обраний народ. «Зараз уже стало зрозуміло, що ми — народ, обраний Богом, — заявив Яворівський. — Можливо, наші сусіди, щонайменше, не відмовлять нам у цьому».
Хто ж відповідальний за цю національну трагедію? Яворівський звинувачував у ній Комуністичну партію Радянського Союзу і її філію в Україні. Він назвав її «малоросійською», використовуючи назву українців у Російській царській імперії, таким чином, використавши потужний троп антиколоніального дискурсу. За словами Яворівського, комунізм, його імперія та мілітаризм намріялися знищити українську націю, управляючи нею як колонією. Як цього вдалося досягти? Розмістивши реактор зі значними недоліками в конструкції за 160 кілометрів від Києва, на перехресті трьох українських річок — Дніпра, Прип’яті та Десни. Приступаючи до питання про відповідальність за аварію, Яворівський відкинув версію Горбачова, згідно з якою відповідальність покладали винятково на керівництво АЕС. Усупереч власним попереднім твердженням, Яворівський звільнив від відповідальності керівників та інженерів, котрих комуністичний режим засудив 1987 року, ставлячись до них як до жертв, а не як до злочинців. Натомість він зосередився на «чиновниках, котрі применшили масштаби катастрофи, приховали її від людей і не вжили достатніх заходів щодо захисту людей від радіації, тим самим вчинивши злочин величезних масштабів».
Яворівський зачитав уривки з протоколів допитів комісії колишніх українських чиновників, зокрема, голови Ради міністрів Олександра Ляшка, колишньої голови Верховної Ради Валентини Шевченко і колишнього міністра охорони здоров’я Анатолія Романенка. Публічне замовчування Романенком наслідків впливу катастрофи на здоров’я наприкінці квітня і на початку травня 1986 року перетворило його на одного з най-ненависніших чиновників в Україні. За повідомленням Яворівського, комісія встановила, що республіканська влада вже з перших днів після аварії отримала доступ до інформації про рівень радіації в Чорнобилі та прилеглих районах, але не оповістила населення про небезпеку. Він стверджував, що навіть якщо влада й не зрозуміла надану їм інформацію і не змогла її правильно оцінити, це все одно не применшує їхньої провини, а лише робить їх винними ще більше. «І вони винні не лише у цілковитій некомпетентності як керівники ядерної держави; вони також винні в тому, що не бажали і не бажають дізнатися правду, і не захотіли розповісти її людям, — заявив Яворівський. — Для лідерів такого рангу це злочин, який межує з геноцидом власного народу».