Іван Плющ на лист Ляшка не відповів, але зустрівся з ним після того, як колишній голова Ради Міністрів погрожував зробити цей свій лист доступним для кожного народного депутата. «Я знаю, що Яворівський багато наговорив такого, що не заслуговує на увагу, і справа цим не закінчиться», — запевнив Плющ колишнього главу уряду. Він домовився про зустріч Ляшка зі заступником генерального прокурора України, котрий також повідомив йому, що кримінальна справа суто формальна і нікуди не приведе. Прокурор також попросив у Ляшка поради: чи є сенс відкривати кримінальну справу проти членів всесоюзної комісії на чолі з Борисом Щербиною? Ляшко був щодо цього скептичним — комісія ухвалцла рішення лише на основі наявної на той час інформації. Крім цього, Радянського Союзу вже не існувало, Прокуратура СРСР зробила свої висновки роком раніше, і суд уже виніс вирок винним у катастрофі. Ляшко припустив, що російська прокуратура допоможе у встановленні істини.
Прокуратура України дотримувалася порад Ляшка і ніколи не порушувала справи проти всесоюзних чиновників. Однак вона продовжувала звинувачувати Ляшка й інших колишніх українських лідерів, у тому числі й покійного Володимира Щербицького і колишню голову Верховної Ради Валентину Шевченко, у «зловживаннях владою і службовим становищем, що спричинили тяжкі наслідки». Ляшко відмовився визнати свою провину та незабаром дізнався, що справу закрили через позовну давність. Кримінальна справа, порушена проти Ляшка й інших колишніх лідерів 11 лютого 1992-го, була закрита 24 квітня 1993 року, майже через сім років після аварії. П’ятирічний ліміт на притягнення до відповідальності урядових, чиновників за невиконання своїх обов’язків минув 26 квітня 1991 року, ще до того, як прокуратура відкрила справу під суворим тиском громадськості та задля умиротворення парламентської опозиції та зацікавлених українських громадян.
Діяльність активістів «Руху» й екологічних активістів, котрих репрезентував Яворівський, не лише засудили, а й зазнали невдач їхні спроби притягнути до відповідальності українських лідерів радянських часів за співучасть у Чорнобильській трагедії. Але їм вдалося змусити уряд незалежної України розповісти правду про вплив наслідків катастрофи на територію і населення республіки.
Україна перетворила публічну дискусію щодо причин і наслідків Чорнобильської катастрофи на інструмент державотворення та національного будівництва — засіб мобілізації опозиції проти колишнього імперського центру, сприяння соціальній солідарності та встановлення легітимності нової держави в очах своїх громадян і всього світу. Внаслідок тиску громадськості та діяльності комісії Яворівського Україна ухвалила ліберальніші післячорнобильські закони про соціальне забезпечення, ніж будь-яка Інша колишня радянська республіка. Держава визнала постраждалими від Чорнобиля майже 90 тисяч своїх громадян, котрі належали до категорії тих, хто мав найбільшу потребу в соціальній допомозі. У Росії до цієї категорії зачислили лише 50 тисяч осіб, а в Білорусі, республіці, яка найбільше постраждала від радіоактивних опадів Чорнобиля, лише 9 тисячам осіб надали подібну категорію. Україна також визнала понад 500 тисяч осіб ліквідаторами аварії, ще одна категорія соціального забезпечення, поряд із 200 тисячами в Росії та трохи більше ніж 100 тисяч у Білорусі. Більше того, українські законодавці відхилили радянський післячорнобильський стандарт у розмірі 35 рем як прийнятний рівень опромінення впродовж життя. Як і законодавці в Білорусі та Росії, вони встановили поріг у 7 рем — середній показник, який може безпечно поглинути впродовж життя пересічний громадянин США.
Соціальні й економічні наслідки цих рішень були величезними. Щоб компенсувати нові видатки, законодавці запровадили Чорнобильський збір у розмірі 12% прибутків підприємств. Україна почала життя як суверенна держава у 1990-х роках із великими сподіваннями, проте більш ніж скромним ВВП у розмірі 1300 доларів на душу населення, який був зруйнований пострадянською економічною кризою і високою інфляцією. Економіка скорочувалася зі швидкістю 10–23% річних, а до 1994-го ВВП упав більш ніж на половину від показника першого року незалежності. У середині 1990-х років 5% із державного бюджету України виділяли на фінансування проектів, що стосуються наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а 65% ресурсів соціального забезпечення призначили на надання допомоги 3,3 мільйонам громадян, віднесеним до категорії жертв або постраждалих унаслідок Чорнобильської аварії.