Немало місцевої єврейської молоді перейшло на бік більшовиків — найбільш лояльної до бідних єврейських мас політичної та військової сили, яка запропонувала найкоротший шлях до рівності. Вихідцем із цих країв був і Лазар Каганович, права рука Сталіна та один із лідерів революційних перетворень. У середині 1920-х років Кагановича було обрано Генеральним секретарем ЦК КП України і саме він керував політикою коренізації, що тимчасово призупинила культурну русифікацію місцевого населення і посприяла розвиткові української та єврейської культур. Утім, щойно змінилася політика Сталіна, змінилася й роль Кагановича в Україні: на початку 1930-х він виступив одним із головних архітекторів Голодомору — голоду в Україні, що забрав життя майже 4 мільйонів людей, які пережили революцію і громадянську війну, а також їхній дітей, які народилися в післяреволюційні роки. Лише в Київській області померло близько 1 мільйона жителів, а в рідному районі Кагановича — Хабне — число жертв становило 168 людей на 1000 чоловік — загинула кожна шоста людина. Десятки тисяч голод не пережили і не дожили до перейменування 1934 року Хабного в Кагановичі Перші, а село Кабани, де 1893 року народився Генеральний секретар, — у Кагановичі Другі. Ймовірно, останнє було зроблено в нагороду за відданість партійному керівництву в Кремлі, а не народу своєї Батьківщини.
Потім настали жахи Другої світової війни. Німці увійшли в Чорнобиль 25 серпня 1941 року. Менш ніж за три місяці, 19 листопада, окупаційна влада наказала приблизно 400 євреям, які й досі залишалися в містечку, зібратися біля синагоги, після чого їх відвели на територію єврейського колгоспу з назвою «Новий світ». Їх розстріляли з кулеметів у протитанковому рові, який вони самі ж викопали за наказами командирів Червоної армії, безуспішно намагаючись зупинити загарбників. Цей розстріл фактично означав крах єврейської общини в Чорнобилі. Узимку 1970 року, коли Брюханов винаймав кімнату в готелі, у місті, де колись євреї становили більшість, залишилося лише 150 єврейських сімей. Одну із синагог було перетворено в приміщення місцевого військкомату.
Ті з чорнобильських євреїв, хто пережив Голокост, знайшли притулок у партизанських загонах, що базувалися в місцевих лісах. Організовані комуністами повстанські групи, які складалися з українських і білоруських селян, діяли в регіоні з осені 1941 року. Утім, довготривала боротьба прорадянських партизанів з організованими німецькою владою поліцейськими загонами (які також складалися з місцевих жителів) обернулася кровопролитною вендетою. Розправи над партизанами, і, щойно змінився хід війни, над поліцаями відбувалися привселюдно, що ще більше залякувало місцеве населення. Зведення ж рахунків між родичами тих, хто був утягнутий у конфлікт, триватиме ще й після закінчення війни.
Червона армія зайняла Чорнобиль і його околиці восени 1943 року. Бій був довгим і кривавим, адже йшлося, по-перше, про чорнобильський порт на річці Прип’ять, — наріжний камінь економіки міста, — і, по-друге, про мости через річку і залізничну станцію поблизу. В результаті Червона армія понесла значні втрати. Десятеро найхоробріших — солдатів та офіцерів — були посмертно удостоєні звання Героя Радянського Союзу, найвищої державної нагороди. А для місцевих жителів довгоочікуване звільнення від фашистських загарбників готувало ще більше смертей і тягот: після встановлення Червоною армією контролю над регіоном чоловіків було негайно призвано до її лав. Багатьох із числа тих, хто пережив окупацію, без належної зброї, підготовки чи навіть обмундирування кинули помирати в бій на околицях своїх же сіл і міст.
...Коли авто Брюханова проїжджало межі міста Чорнобиля, Віктор розгледів знайомий силует праворуч від дороги — пам’ятник Радянському солдатові, що увіковічував пам’ять про уродженців села Копачі, полеглих на війні, та червоноармійців, які 1943 року загинули в битві за населений пункт. Список перших значно довший за перелік других. У Чорнобилі ж солдати, які загинули в шеститижневій битві за місто, поховані в місці, яке згодом стало Парком Слави. До обеліска з вічним вогнем біля основи простягується Алея героїв. «Воїнам-визволителям від трудящих мас Чорнобильського району, травень 1977 року» — написано на одному з пам’ятників, установлених у парку. Біля підпису — таблички з іменами генералів Червоної армії і підрозділами, очолюваними ними в бою за місто.
За попередні роки Віктор Брюханов відвідав чимало урочистих церемоній у чорнобильському Парку Слави, приурочених до Дня Перемоги 9 травня. Культ героїв Великої Вітчизняної війни вшановував пам’ять лише тих, хто з 1941 до 1945 рр. загинув у формі Червоної армії; інші втрати були практично забуті. Ніяких пам’ятників жертвам Голодомору чи Холокосту... Ці злодіяння залишилися непоміченими.