Основна відповідальність за безпеку ядерних реакторів зазвичай лягає на країни, які ними володіють, але уряди країн «Великої сімки», найбагатших держав світу, доручили Світовому банку й Європейському банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) допомогти колишнім комуністичним країнам. 1993-го було необхідно накопичити кошти, які можна було б спрямувати на допомогу країнам Східної Європи, які все ще використовують реактори радянських часів, щоб допомогти в їхній безпеці та разом з іншими організаціями працювати над цим питанням надалі. Лідери атомної енергетики на Заході непокоїлися: ще один інцидент на Сході міг безповоротно підірвати репутацію західноєвропейської ядерної енергетики і вивести їх з гри. Вони лобіювали у своїх урядах програму модернізації східноєвропейських реакторів із використанням західних технологій і грошей. Озброєні новітніми технологіями та забезпечені державними коштами західні ядерні фірми вжили заходів для того, щоб на Сході не могла статися чергова велика ядерна аварія.
Незважаючи на хороший фінансовий стимул і політичний тиск із боку Заходу, український уряд продовжував зволікати. Економіка України опинилася у вільному падінні, а висока інфляція з’їла всі заощадження громадян, зробивши ситуацію настільки серйозною, що саміт «Великої сімки» у Неаполі додав спеціальний розділ про економіку України до свого офіційного комюніке в серпні 1994 року. Український уряд знав, що не може просто закрити електростанцію, яка виробляє до 6% електроенергії країни. Це призвело б до вивільнення робочої сили в розпал економічної кризи, чия серйозність не лише проводила паралелі, а й майже вже перевищувала Велику депресію 1930-х років. Київ відмовився від свого ядерного арсеналу, але не поступався Чорнобильською АЕС. Решті світу це здавалося незрозумілим. Молода нація опинилася серед тих, хто найбільше постраждав від цієї аварії; тим не менш, вона не лише підтримувала залишення решти своїх атомних установок і реакторів в експлуатації, а й відмовилася закривати станцію в надзвичайно забрудненій зоні, що становило значну небезпеку для персоналу станції. Стан саркофага, побудованого поряд із діючими реакторами в Чорнобилі, погіршувався і, як розповів Кучма Клінтонові в листопаді 1994-го, потребував ремонту.
Позиція ж західних лідерів була категоричною. Європейський Союз показав, наскільки серйозно сприймає ситуацію, що склалася, коли призупинив економічну допомогу Україні обсягом 85 мільйонів доларів, якщо не буде досягнуто прогресу в закритті Чорнобильської електростанції. У квітні 1995 року під час зустрічі з делегацією ЄС і G-7 на чолі з міністром навколишнього середовища Франції Мішелем Барньє, Кучма, маючи дуже велику потребу в грошах, заявив, що зобов’язується закрити станцію. Але його підлеглі, у тому числі й Сергій Парашин, секретар парткому Чорнобильської станції на момент аварії 1986-го, а тепер її гене-ральний директор, були налаштовані скептично. Виступаючи перед тележурналістами, Парашин поскаржився на політичний тиск із боку Заходу, стверджуючи, що його персонал упевнений, що Чорнобильська станція не менш безпечна, ніж будь-яка інша в Україні.
Для Парашина і його підлеглих запропоноване закриття АЕС означало перспективу особистої економічної катастрофи — втрати заробітної платні, яка була високою за українськими мірками та давала можливість вижити в умовах нової ринкової економіки за її надзвичайно високими цінами. Працівники залишалися на станції, хоча й поглинали високі дози радіації — цю інформацію вони приховували від своїх лікарів. «Вони тримаються зони, — розповів один місцевий лікар американській аспірантці, яка проводила дослідження наслідків Чорнобильської катастрофи. Поки вони працюють на Чорнобильській станції, інженери і робітники можуть оплачувати свої рахунки: якщо її закриють, вони опиняться на вулиці.
Лідери країн «Великої сімки» намагалися знайти кошти для вирішення питань економічної та соціальної реабілітації чорнобильців. «Визнаючи економічний і соціальний тягар, яким закриття Чорнобиля ляже на плечі України, ми [будемо продовжувати] зусилля щодо мобілізації міжнародної підтримки відповідних проектів із виробництва енергії, енергоефективності й ядерної безпеки в Україні, — було зазначено в комюніке західних лідерів у червні 1995 року в канадському Галіфаксі. — Будь-яка допомога щодо заміни постачання енергії з Чорнобиля буде базуватися на обґрунтованих економічних, екологічних і фінансових критеріях». А українському уряду й українським колегам повідомили про те, що вони не можуть розраховувати на необмежену кредитну лінію. Гроші виділятимуть лише на проекти, затверджені західними установами.