Нарешті автомобіль Брюханова наблизився до Прип’яті, міста, збудованого на його очах і за його активної участі. Час від часу йому здавалося: усе, досить, сил більше немає, він почувається стомленим і, загалом, непогано було б зайнятися чимось іншим. У Москві навіть запитували, чи зацікавлений він у відрядженні за кордон, наприклад на Кубу — для допомоги в запуску атомної електростанції (радянські архітектори та інженери розпочали будівництво першого у країні ядерного реактора 1983 року). Та це були лише моменти слабкості. Віктор Брюханов залишався у Прип’яті.
Місто — на відстані всього трьох кілометрів північніше від АЕС. Дорога від станції стала проспектом Леніна — головною вулицею Прип’яті, з деревами і квітами, насадженими між широкими смугами, що вели до центральної площі міста. Саме в центрі розміщувалися адміністративна будівля (яка слугувала штабом міськкому партії та міськвиконкому), палац культури «Енергетик» і готель «Полісся», назва якого стосувалася величезного регіону, що охоплював більшу частину Півночі України від Дніпра на сході і до кордону з Польщею на заході. Міська площа — на перетині двох головних вулиць Прип’яті — згаданого проспекту Леніна і, перпендикулярно до нього, названого на честь засновника радянської ядерної програми бульвару імені І. Курчатова. На розі ж двох вулиць, фасадом до площі, стояв місцевий «Білий дім» — дев’ятиповерховий багатоквартирний будинок, у якому проживала міська еліта.
Квартира Брюханова розміщувалася на четвертому поверсі. Це була його друга квартира у Прип’яті, спочатку він жив далі по проспекту Леніна, у першому багатоквартирному будинку в місті, збудованому 1971 року. Тоді, щоб переїхати, Брюханову довелося просити дозволу в секретаря партії в Києві: у перші роки існування міста обсяг житлового фонду був малим, і внаслідок цього партія намагалася не обділяти зайвий раз робочий клас і не підкреслювати привілейованість керівників у порівнянні з простими робітниками. Прип’ять мала стати втіленням соціалізму, де не було б місця приватним будинкам. Планувальники прогнозували, що до 1975 року в новому місті проживатиме близько 12 000 працівників станції та будівельників; до 1980 року, коли в експлутацію введуть 3-й і 4 реактори, кількість населення, як очікувалося, зросте до 18 000; і тільки потім цифра спаде приблизно до 17 000 чоловік і триматиметься на цьому рівні протягом наступних п’яти років. Насправді ж Прип’ять розширювалася набагато вищими темпами, і вже до 1986 року населення міста становило практично 50 000 чоловік. Проблема житлового будівництва, як і раніше, залишалася актуальною.
Лідери комсомолу — Комуністичного союзу молоді, молодіжної організації КПРС — надали місту Прип’яті та Чорнобильській АЕС статусу Всесоюзного ударного комсомольського будівництва, залучивши молодь з усього Радянського Союзу приєднатися до формування трудових ресурсів. Проте більшість із тих, що прибували на роботу в Прип’ять, не потребували додаткових стимулів: тоді як проблеми з житлом були звичайними в містах СРСР, у Прип’яті житловий фонд розширювався швидше, ніж будь-де. Унаслідок тісного зв’язку ядерної промисловості з військово-промисловим комплексом (з його особливими перевагами) місто мало спеціальний статус у країні та республіці — і в аспекті поставок споживчих товарів, і в аспекті поставок сільськогосподарських продуктів.
До середини 1980-х років легко придбати такі продукти, як сир чи ковбаси у більшості міст СРСР було неможливо, однак у Прип’яті ці товари були у вільному доступі. Іншими словами, відповідні вивіски в місцевих продуктових магазинах не обманювали. Трохи складнішою була ситуація із свіжим м’ясом, яке продавали без очистки від сала і кісток, але, зрештою, м’ясо та молочні продукти можна було придбати в наближених до Прип’яті селах. Загалом, утім, якість життя у Прип’яті була досить високою, і внаслідок цього багато людей — особливо з місцевих сіл — прагнули переїхати туди; а вже опинившись у місті (найчастіше у статусі будівельників), прагнули працювати на АЕС, де можна було б отримати надбавки за виконання і перевиконання виробничих завдань.